Загадкову та таємничу історію про село Немир Рожищенського району розповідає краєзнавець, вчитель історії ЗОШ І-ІІІ ступенів села Копачівка Сергій Янішевський на сайті видання Район.Рожище.

Ще одне місце, куди заніс мене мій двоколесий друг – село, яке для мене особисто є одним з тих, звідки починався мій рід. Але про те буде далі. Мова йде про ще один населений пункт на краю Рожищенського району – село Немир.

Маленьке, компактне село, що розташувалось, немов би, дещо окремо від усіх інших (принаймні в мене склалось таке враження). Та й забудоване воно якось так рівномірно – три великих повноцінних вулиці, що складають чотирикутник.

Дуже не сподобались вкрай погані дороги (навіть для велосипеда), які ведуть до села, причому з різних боків.

Як і більшість от таких невеликих сіл, Немир завжди залежав від більшого свого сусіда – села Доросині.

Та й, якщо вірити легенді, так склалось, що саме ці села є тісно пов’язаними між собою. Розповідають, що колись давно в батька було три сини – Дорош, Кий і німий Мирон. Перед смертю батько роздавав землі – старшому Дорошу – землі сучасних Доросинь, середньому – Кию – місце сучасного Кияжа, а найменшому Мирону – найгірші землі, на яких сьогодні стоїть село Немир.

Вірити цій легенді чи ні, кожен вирішує сам. Хоча, слід сказати, що місцеві мешканці розкажуть вам ще й інші оповіді про створення села. Які? То для вас хай буде стимулом поїхати і поцікавитись.

А зараз зупинюсь на розповіді про вагому частинку свого роду, яка, щоправда, є такою ж і для половини мешканців сучасного Немира. Річ йде про рід Сітовських.

Слід сказати, що навіть в пошуковику вказавши це прізвище ви не знайдете більше представників ніде, окрім Рожищенського району, які в будь якому випадку вихідці саме з Немира.

Знову ж таки, звернемось до легенди, яка, хоч і обросла мабуть різноманітними здогадками і домислами, але все ж, я вважаю, є достовірною.

Десь всередині XIX столяття (до скасування кріпосного права в Російській імперії) в Немир приїхав такий собі пан Лісовський і привіз із собою всю свою родину, а також наймитів.

Серед наймитів був один на ім’я Юзеф Сітовський. Одружився він на Марті з Нікітіних, яку (знову ж таки згідно переказів) пан виміняв на породистих собак десь у Вологді. У них народилося семеро синів і одна дочка. Сітовським було дано землі в околицях сучасного Немира (сьогодні це місце називають Юзище).

Отак і розрослося родинне дерево Сітовських. До речі, сини Юзефа поховані на кладовищі в селі, їх могили збережені і доглядаються нащадками. Лише про двох з них – Олексія і Гриця нічого не відомо.

Перший (до речі, якраз мій прапрадід), кажуть, помер коли в Немирі лютувала якась хвороба – чи то тиф, чи то холера, а другого ще малим віддали в притулок, бо був сліпий. Дочка Дімна, пішла в невістки десь у Квітневе.

Сам же Юзеф був дуже цікавою людиною. Прожив він до 1916 року і помер у віці 105 років. Перед смертю заповідав, щоб поховали його на польському кладовищі в Голобах, бо ж сам був поляком і католиком. Сини виконали його останню волю і коли той помер, на підводі відвезли тіло в Голоби, де й поховали.

Хоча, старожили розповідають, що молився Юзеф обома мовами – за себе і за свою православну дружину. Жодних документальних свідчень про цю людину, на жаль, немає. Метрик про народження – невідомо де шукати, бо ж невідомо звідки приїхали, а про смерть на жаль не збереглися.

Могила Юзефа Сітовського теж не збереглася. Сучасний стан польського кладовища в Голобах дуже плачевний – суцільні зарості, розкопані і знищені могили...

І хоча історії Немира я майже не знайшов у легкодоступних джерелах, але село цікаве. Насамперед своєю невимушеною, приємною атмосферою.

З того, що розповідали місцеві – колись в селі люди масово вмирали від холери чи тифу. Місце їх поховання на кладовищі й досі люди знають і показують. Ще донедавна там нікого не ховали, бо боялися. А зараз часто трапляється, що ховають в два яруси.

Дуже тісний зв'язок жителів села Немир і сусідніх сіл. Невістки і зяті в сім’ї приходять з Квітневого, Тихотина, Козина, Рудки Козинської, Любча і інших сіл.

Якщо ж вкотре звертатись до Олександра Цинкаловського і його праці «Стара Волинь і Волинське Полісся», то про Немир він теж пише доволі скупо. За його даними в кінці XIX століття тут було 55 домів і 431 житель.

До речі, за часів Російської імперії Немир, як і багато інших сусідніх сіл, адміністративно був у Щуринській волості, а пізніше, після 1921 року (у складі ІІ Речі Посполитої) у Щуринській гміні (до 1939 року).

Загалом же Немир – одне з сіл, де добре.

Приємна літня тиша, люди нікуди не поспішають, навкруги спокій. Хочеться тут бути ще. А може це просто якийсь родовий поклик? Хтозна...

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.