Минулого разу ласкаві читальники мали змогу запізнатися із цікавими мовними конструктами, вживаними мешканцями півночі етнографічної Волині. Нині пропонуємо декілька народних переказів з теренів волинського Полісся.

Онисія Клубик, 1911 року народження, село Деревок Любешівського району: «Кажут, шо Дирівок назвали, бо кулись, як уд грому загурілася одна хата, то згуріло все село. Люди не мали де жити, то копали в зимлі зимлянке і жіле тамічке з дитками малими. Там і зимували. Нагурувались добре. А як той лихей чєс піріжіле, то почали строїти хати з дерева. На новому місци сроїлись пусерид лісу, шоб з пруклятого місця вибратись, куди грім стукнув і шоб деріво далеко ни вузити. Ну й назвали теє Дирівком».

Ганна Бігун, 1919 року народження, село Пнівно Камінь-Каширського району: «Кулесь тут були густеї ліси і булута. Наши люди втикали уд татарив, тутички і зосталися. Стале вирубувати лісе, уставалися пиньке. Ну їх було видно далеко. Князь Каширський пубачив пуселення і пуслав туди своїх людей. Він сказав: «Ідіте на пні». Путом стало сило пукоратися князькові. Отож і назвали Пнівно».

Мотря Громик, 1919 року народження, село Липне Ківерцівського району: «Перш де село наше тупіра, хутурець маленький був. А коло тих хатей туді липи росли. Одного разу монголи йшли тудою, то їх зобачили люди. Зачали утикати. А дитя якесь як зобачило, злякалось і на липу хутко втикло. А як спалили сило, то хлопчик живий зостався. Зліз він з тої липи та й пішов у військо. А як вернувся, то коло лип построївся. А коло його інші люди поселились. То через липу тую на нього Липне кажуть».

Джерело: Шкляєва Н. В. Поліські села в народних переказах. – Луцьк : ВМА «Терен», 2011. – С. 22, 27, 38.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.