Спогади про футбол і пиво в Луцьку Сергія Ткачова, опубліковані ним у Facebook.

***

Назви футбольних клубів і марки пива в Луцьку мінялись часто. Хоча їх якість завжди залишала бажати кращого. Я про ті часи, коли улюбленцем міста був клуб «Торпедо» автомобільного заводу, Кварцяний ще тягав зранку чорний гумовий шланг і поливав стадіон, а стан футболу визначався крилатим висловом кореспондента «Радянської Волині» Флішаровського «І знову дощ, і знов – поразка».

Але попри все, на кожен матч до стадіону прямували потічки уболівальників. Ділились вони на умовні дві частини. Одні – з району вокзалу, тримали в руках «Советский спорт», інші з-за Сапалаївки – «Спортивну газету». Десь за годину до матчу до стадіону мчали мотоцикли з грузовими люльками, заповненими ящиками із бляшаних стрічок з пляшками «Жигулівського» і «Ризького». Спочатку я думав, що то така назва пива, через те що воно різке на смак. Але згодом, придивившись до фіолетового рогалика-човника, тобто етикетки, побачив силует міста над Даугавою. За мотоциклістами сиділи мобілізовані огрядні буфетниці, правою рукою притримуючи ящики, що тарахкотіли склом по бруківці, раз у раз перехоплюючи цією ж рукою накрохмалену кружевну наколку, з-під якої літній вітерець вибивав шиньйон або начос. Столики привозили на «газіках» і розставляли біля баскетбольних майданчиків, навпроти підземного туалету. Читачі спортивної преси вишикувались в черги, отримавши пляшку – перевертали її догори дном – вдивляючись чи нема фусів. Так перевірялась свіжість пива. Пили з паперових стаканчиків, якість яких з роками ставала все гіршою. На одну пляшку спочатку давали по 2-3 стаканчика, потім і хоч зо 5-6, все одно протікали. Закускою була холодна жарена риба на гафрованих тарілочках з фольги.

Але ось музика на стадіоні вщухала і диктор оголошував про наближення матчу. Недопита пляшка пива загорталась в «Советский спорт» чи «Спортивну газету» і всі розходились у свої сектори згідно придбаних білетів. Відкрито пляшки проносити ще заборонялось. За цим слідкували міліціонери у парадній формі на чолі з двома полковниками.

З фотоальбому 1970-х

Пацани не поспішали. Нас взагалі цікавив тільки другий тайм, правильніше, його закінчення. А поки ми – старші – додивлялись «кіно» про буфетниць, які вмощувались на мотоцикл, закинувши ногу і підіткнувши спідницю під вигуки «Білі, голубі, рожеві...», наші молодші фіксували, в який сектор пішло найбільше пляшок.

Після перерви ми у всякий спосіб проривались на стадіон, вмощувались в «найчитаючі» сектори і, краєм ока спостерігаючи за грою, зосереджувались на порожніх пляшках з-під пива під лавками. Тільки-но лунав свисток, глядачі прямували на вихід, а ми між рядами мчали підбирати пляшки. На такий заробіток можна було усією кампанією тиждень ходити в кіно... А пиво на смак я спробував набагато пізніше...

________________________________________________

Якщо Вам є що розповісти про побут радянських часів, пишіть нам на hroniky@gmail.com

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.