Сміх крізь сльози, або Як гумор допомагав українцям жити

Джерело: Укрінформ

Виявляється, 1 квітня – день гумору і сміху – вельми давнє свято, яке відзначають у багатьох країнах світу. А Україні – сам Бог велів…

Гумор може бути геніальний і бездарний. Сміх може вбивати і може рятувати. Комічне і трагічне – поруч, адже це саме людське життя. А ще гумор дуже швидко «псується» – анекдот, так само як і риба, має бути свіжим… І хоча нині, з огляду на обставини, породжені пандемією коронавірусу, начебто й не до сміху, але сміх, гумор усіх спектрів – від брутального анекдоту до тонкої усмішки був і залишається одним із тих дієвих психологічних запобіжників, що дозволяє нам залишатися людьми. Упродовж століть – пісня і сміх були для українців тією силою і стихією, що наснажувала, підтримувала й об’єднувала. Як там у Шевченка: «Грає кобзар, виспівує – аж лихо сміється». Чи не в кожній архівній слідчо-оперативній справі репресованих українців, починаючи ще з початку 30-х років і майже до останнього, можна прочитати доноси сексотів: «Збиралися разом, співали українські пісні…» Згадується і про «небезпечні» жарти.

Тож ця дата – 1 квітня 2020 року – гарна нагода здійснити невеличкий історичний екскурс, пригадати, над чим колись сміялися українці.

Давні часи: а ви думаєте, чого саме у нас з’явився Гоголь?

За легендою, підвішений за ребро на гаку Байда теж жартував. Хто не пам’ятає – то це ХVІ століття, час, коли чи не вперше постало питання про національну українську мову (поява Пересопницького Євангелія). Жартували українці і за московитів, і за поляків, і за татар. У добу українського бароко носіями українського гумору були мандрівні дяки – спудеї, канцеляристи, бурсацька богема, вихідці з козацького середовища. Вони могли розповісти історію в дусі найчорнішого горору, а могли розвеселити так, що живіт надірвеш. Про це чудово знав Микола Васильович Гоголь і віртуозно використовував у своїй творчості. Та й не лише він один – «Енеїда» Котляревського – теж звідти, до того ж, написана саме тоді, коли живою була пам’ять українців про криваве знищення Катериною ІІ Запорозької Січі. Переходячи з міста в село, з села в місто, мандрівні дяки збирали силу-силенну різноманітних кумедних історій, чуток, небувалець і анекдотів.

Козак Мамай
Козак Мамай

Цікавий нюанс: гумор в українців був більш демократичним і «легшим» ніж, до прикладу, у росіян. У нас не було культурного дуалізму, ситуації класичного російського «двоєвір’я» – протиставлення «залізного» офіціозу, влади в особі царя-батюшки і церкви – народові. «Бог создал попа, а бес скомороха», – казали росіяни. Перший послуговувався сакральною церковнослов’янською мовою, а другий – «матерною лаею». Приблизно з другої половини ХVІІІ століття, коли починається «закручування українських гайок» з боку імперської Росії, коли переважна більшість української козацької старшини подалася на службу до російського царя, спокусившись дворянським званнями, титулами і правами, українська мова почала витіснятися на маргінес. Власне там і «осів» український гумор – у середовищі дрібної шляхти, дрібних чиновників, міщан, а також селян – нащадків запорожців.

Анекдоти ХІХ ст.: по нинішніх часах смішно не завжди, а буває – саме воно!

Слово анекдот має грецьке походження – anekdotos означає «невидане, те, що не належить широкому розголосу». Перші анекдоти з’явилися ще в середині VІ століття у Візантії, завдяки праці Прокопія Кесарійського «Таємна історія», присвяченій розвінчанню панегіричних образів імператора Юстиніана і його дружини Феодори. Згодом анекдотами почали називати короткі оповідки про видатних (або й не дуже) історичних особистостей, різноманітні курйозні ситуації. Але, що було смішним тисячу, а то й сто років тому, сьогодні вже таким не видається, а часом потребує досить розлогого наукового коментаря.

Історичні збірки анекдотів
Історичні збірки анекдотів

Щоб мати уявлення про те, з чого сміялися українці наприкінці ХІХ століття, варто почитати «Галицько-руські анекдоти», зібрані Володимиром Гнатюком, українським етнографом, фольклористом і мовознавцем. Збірка побачила світ у 1899 році. Ось декілька прикладів: «Вкрав злодій в дворі бугая. Та заніс його до хати, викопав під столом яму, положив там мнясо, та все потроха їв з жінкою та дітьми. От раз вийшов він в поле, лиш синок малий грівсь перед хатою, витуливши живіт. А в хаті собака, Круць, сїв під столом над ямою та нюхає. От приходять на обійстє люде, шукати злодія. От оден приходить до дитини, та штрукає го пальцем в живіт: – Пук! Пук! Наїв ся круп! – Блезес – каже дитина – неплавда, панського бугая. – А де він синку? – В хаті під столом, Клуцеви під хвостом. – От яке мале, кроть єго мать, що наговорило! Каже другий. Вони засоромились і пішли дальше» (1886, записано у Львові)

А от ще – і навпаки – нібито для наших часів! «Ішли раз глухий, сліпий, кривий і голий через ліс. Аж каже глухий: «Слухайте, щось трісло!» А сліпий каже: А дивіть, то розбійники!» На те кривий: «Тікаймо!» А голий: «Бо нас обдеруть!»

А цей анекдот у 1880 році записав Іван Франко: «Ішла баба пєна, впала і заблювала сї; а пси прийшли, лижут, а вона кріз сон лепотит: Ей, Іване, не цілуй так, не цілуй бігме, що чоловікові скажу!»

Ну, українці ХІХ століття сміялися з панів, попів, представників інших народів, але і з себе – також.

Найкоротший анекдот: комунізм, або Від двох років – до розстрілу

Як більшовики ставилися до анекдотів? На початку своєї влади – досить толерантно. В СРСР навіть вийшло декілька збірок анекдотів, остання – в 1928 році. У першому виданні Великої Радянської Енциклопедії (1926-1947) навіть був підрозділ «Политические анекдоты», який у наступних виданнях зник. Більшовики розглядали політичний анекдот як своєрідну зброю з неабияким агітаційним потенціалом, яку варто використовувати в моменти політичних криз і політичної боротьби. Існували анекдоти про Леніна, Троцького, Калініна, Сталіна; анекдоти про голод, колективізацію, розруху і політичні чистки.

Герої політичних анекдотів у СРСР
Герої політичних анекдотів у СРСР

Чимало анекдотів 20-х років можна прочитати в щоденниках визначних політичних і культурних діячів тієї епохи, зокрема і в «Щоденнику» Сергія Єфремова – визначного українського громадсько-політичного діяча, академіка, віце-президента ВУАН, репресованого радянською владою у 1930 році. Звісно, що подібні нотатки велися таємно, ховалися від чужих очей, адже могли слугувати прямим доказом «контрреволюційної діяльності». Ось лише декілька прикладів:

  • «Чув сьогодні дотепне порівняння: чим комуністи схожі на редиску? – А тим, мовляв, що зверху червоні, а в середині білі…» (7 травня 1924);
  • «З Москви чутки стверджують, що тріснула каналізаційна труба в мавзолеї Леніна і залила мавзолей. Ходять з цього приводу вірші: «Угас российский наш Мессия / И благодарная Россия / Под звуки пушек и мортир / Спустила труп его в сортир». (28 березня 1924);
  • «З новітнього фольклору. Справляють «звіздини» над дівкою – яке ж їй ім’я дати? Пропонують: «Ленініана» – затаскано дуже; «Звєздіна» – якось не подобається; «Октябрина» – також багато вже їх розвелося; «Жовтина» – фе. «Ну, то хай буде «Трибуна». «Так тоді ж на неї всяка сволоч буде лазити!» – обурилася мати» (12 листопада 1924).

Дійшли до нас анекдоти і часів колективізації:

  • «Зайшов селянин у партком спитати, що це таке, коли в місті хліб є, а на селі немає? Секретар подумав і каже: «Це лівий ухил». Селянин знову питає: «А коли навпаки, – на селі хліб є, а в місті немає?» – «Це небезпечний правий ухил» – «А якщо в селі і в місті немає хліба, ось так, як зараз. Це що означає?» – «Це генеральна лінія ЦК ВКП (б)».
  • А це досить жорсткий, у дусі часу, анекдот доби Великого терору: «Скажи, яка різниця між чисткою апарату ЦК і абортом?» – «А ти що – знаєш?» – «Звичайно, знаю. При чистці апарату – вичищають колишніх, а при аборті – майбутніх».
  • «1937. Ніч. Дзвінок у двері. Чоловік іде відчиняти. Повертається і каже дружині: – Не бійся, люба, це лише бандити».
  • Анекдот про Сталіна: «Захотів Сталін бенкет на цілий світ влаштувати, а грошей на нього пошкодував. Покликав наших спеціалістів і наказав усе організувати. Але ті, як не старалися, але на маленькі кошти нічого не вийшло. Запросив Сталін іноземних спеців. Ті думали-думали, але нічого не придумали. Тоді Сталін покликав одного єврея і запитав його, чи може він влаштувати такий бенкет? Єврей відповідає: «Купіть, Йосифе Віссаріоновичу на 5 копійок кулю та й застрельтеся! Ось тоді і буде бенкет на цілий світ, і вам те нічого не вартуватиме».

За подібний анекдот на початку тридцятих років могли вже арештувати за сумнозвісною 58 статтею – «контрреволюційна діяльність». У 1932 році за анекдот могли дати два роки, в 1935 – три (за анекдоти, що «дискредитували СРСР і ВКП(б)»). За дискредитацію «вождя і партії» – чотири. У 1937 – вісім років виправно-трудових таборів. У 1937 декого засуджували до розстрілу. Але найбільш небезпечно було жартувати в 40-х роках, особливо під час радянсько-німецької війни – тоді розстрілювали з формулюванням: «антирадянська агітація, контрреволюційний анекдот». Хоча, саме на час війни влада й «реабілітувала» політичний анекдот, який знову став зброєю – тепер вже у боротьбі з нацистами. У кожному третьому інформаційному зведенні ОДПУ-НКВС щодо настроїв населення йдеться й про «анекдотистів» – людей, які розповідали анекдоти. А це анекдоти з конкретної справи 1947 року:

  • «Одна бабця побачила вперше в житті верблюда й гірко заплакала. Коли її запитали, чого вона плаче, вона відповіла – лишень подивіться, до чого радянська влада коня довела»;
  • «Сталін і Молотов, пролітаючи в літаку над Москвою, побачили біля магазинів чергу за мукою і цукром. Товариш Молотов сказав товаришу Сталіну, що якщо б він скинув з літака мішок муки і цукру людям, то вони б його розцілували з радощів. Тоді пілот сказав, що якби я вас викинув вниз із літака, то народ мене б цілував в усі місця».

Військовий трибунал Кишинівської залізниці судив Поповича Сергія Івановича, який розповів залізничникам сім анекдотів – вони всі є в справі – за статтею 54-10 ч.І Кримінального кодексу УРСР. Вирок – 10 років виправно-трудових таборів. Після смерті Сталіна підтверджених випадків судового переслідування за анекдот немає.

  • «Тебя за что посадили? – За болтовню. А тебя? – За лень. Услышал анекдот и подумал: завтра сообщу куда следует. А товарищ времени не терял».

Думаєте, дешева нафта «завалила» СРСР? Та ні – сміх!

Золотою добою анекдоту в СРСР можна вважати 70-80 роки ХХ століття. Цьому теж сприяв розвиток ЗМІ – поява в кожній оселі телебачення, політизація життя й уніфікація масової свідомості. При зустрічі, замість вітання казали: «Ти новий анекдот чув? Ось послухай…» Анекдот ставав надійним, а головно зрозумілим каналом комунікації для більшості населення СРСР. Поволі сміх переважував страх. Після смерті Сталіна суспільство зітхнуло з полегшенням, але, тим не менш, ще довго жив анекдот сталінської доби:

  • «Як поживаєте? – Як картопля: якщо взимку не з’їдять – весною посадять».

За Брежнєва-Андропова «буйним квітом» розквітли анекдоти про Чапаєва і Анку, про Брежнєва, про чукчу, Вовочку, комунізм, виїзд в Ізраїль, та взагалі – єврейські та про вірменське радіо. А ще – про антиалкогольну кампанію, Штірліца, Чорнобиль – буквально все ставало темою для анекдоту, який розуміли і робітники, і селяни, і політичні бонзи, і представники будь-якого з народів, що входили до складу СРСР.

Штірліц був на межі провалу
Штірліц був на межі провалу

Чи не останньою порцією «загальнорадянських» анекдотів були анекдоти про Чорнобиль, до того ж, вони були переважно українського «виробництва».

  • «Лежать на кладовищі у сусідніх могилах два покійники. Знудьгувались. Злізлися докупи і один запитує другого: – Ти звідки? – Я з Чорнобиля. А ти? – А я з Києва. Ти від чого помер? – Від радіації. – А я від інформації»
  • «Основні симптоми променевої хвороби: а. Тяжко вставати ранками. б. Не хочеться працювати. в. Весь час тягне випити.»
  • «Зажурились українці: ні в кишені, ні в ширінці. Каберне п’ють, криють матом. Ось що значить «мирний атом». А як ще раз наверне – не поможе й каберне».
  • «Заходить до лікарняної палати незнайомий чоловік і питає: – Хто вчора здавав аналіз крові? – Я. – А який у вас зріст? – До чого тут зріст, лікарю? – Я не лікар. Я столяр»
  • «Запитання: Як визначити рівень радіації? Відповідь: Треба рівень радіації, вказаний у газеті, помножити на тираж цієї газети»
  •  «Вірменське радіо запитують: – Чи загрожує киянам голод? – Ні, не загрожує, бо їм щодня на вуха вішають лапшу».
  • «Новий прапор України: червона, біла і чорні смуги. Червона – колір вина, біла – колір крові, чорна – колір гумору».

Ці анекдоти розповідали люди, які пережили одну з найстрашніших техногенних катастроф світового масштабу – люди, які хворіли, і які помирали від «мирного атома». Але вони ще й знаходили в собі сили сміятися. І ті, хто виживили – не вростання чергу вижили саме тому.

Нинішній час: анекдот з швидкістю Інтернету

Нині для гумору – ідеальні часи. Щоправда, на Росії, за поширення анекдоту можуть і посадити – і таки саджають. Але ж Україна – не Росія? Отож! Литовський філософ і публіцист Леонідас Донскіс у книзі максим «Мала карта досвіду», що побачила світ у 2010 році досить завбачливо написав: «…Політичний гумор нашого часу, який обережно кокетує з владою і силою, одразу ж стає політикою. Це вже не протидія і не карнавал мови… І разом з тим попередження: панове, ви тут не самі. Ми теж жадаємо влади. Діліться нею, або вам кінець».

Після розвалу СРСР анекдоти почали активно використовуватися в PR-технологіях, особливо під час виборчих кампаній. Відбулася комерціалізація і подальша політизація гумору. Але існує й «низовий», народний гумор, якому не потрібні вогні рампи і оплески глядачів. Його лаври – це репости і лайки. Нині нові анекдоти і меми з’являються в соцмережах через лічені хвилини після тієї чи іншої важливої події. Є вже безліч анекдотів і про коронавірус, і про карантин. Ну, ми їх тут наводити не будемо – ви ж самі бачили. Як би там не було, віримо, що зрештою здолаємо і цю напасть.

Запорожці пишуть листа
Запорожці пишуть листа

Згадаймо рєпінських «Запорожців», як вони сміються – хто гомерично регоче, трясучись зі сміху, а хто – тонко по-інтелігентськи всміхається в вус, як-от писар (Яворницький), але шабля в них напохваті. Тож бажаємо всім сміху не того, що розлюднює, а сміху живильного, цілющого, того сміху, «що рани гоїть, що стурбованим душам розвагу приносить, що в наболілі серця нову охоту і нове завзяття вливає», як писав Богдан Лепкий у передмові до «Енеїди» Івана Котляревського.


Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі