Він народився 20 серпня 1884-го у священичій сім'ї у cелі Космач - тепер Косівського району Івано-Франківської області. Навчався у римській Колегії святих Сергія і Вакха. 1911-го прийняв ієрейські свячення з рук єпископа Григорія Хомишина.

За власним бажанням поїхав служити до Боснії серед українських греко-католиків в окрузі Прієдор. Нелегка була праця молодого священика в країні, де абсолютну більшість становили слов'яномовні мусульмани. Але отець Омелян 4 роки перебував там.

1919-го вступив до Української Галицької Армії. Капеланом пройшов через усі негаразди разом зі стрільцями Бережанського коша аж до кінця існування УГА.

З 1922 року служить парохом Перемишлян – тепер райцентр на Львівщині. Опікується бідними та сиротами, хоча має своїх 6 дітей.

"Над тією хатою ангели кружляють" - так говорили перемишлянські парафіяни про скромний будинок сім'ї Ковчів. Це був винятковий дім, відкритий для потребуючих. Члени родини Ковчів настільки присвячували себе потребуючим, що іноді, здавалося, занедбували свої власні потреби.

Омелян Ковч видавав газети і книжки, заснував українську книгарню. Він виявляв ініціативу у сфері поліпшення умов життя своєї громади, зокрема організував кооперативи. За таку активність його постійно обшуковують, кілька разів ув'язнюють та інтернують до Унівського монастиря - за участь в "українських справах".

"Ковча всі любили - українці, поляки, євреї. Отець Омелян не дбав про себе, робив добро всім, хто до нього звертався", - згадує про нього знайомий.

З приходом німців, стає на захист євреїв.

"Батько завважив дим поблизу церкви і водночас почув розпачливі крики, - згадує дочка Анна Марія Ковч-Баран. - До хати вбігли кілька євреїв у великій паніці і стали благати в батька порятунку. Німці, кинувши в синагогу, де вони саме зійшлися на молитву, запалювальні бомби, зачинили двері й нікого не випускали. Не замислившись ні на мить, батько побіг туди. В голові не було іншої думки, крім тієї, що люди горять і просять рятунку. Він вбіг між юрбу біля синагоги й німецькою мовою, яку знав досконало, крикнув до вояків, щоби покинули її. На диво, вояки сіли в свої мотоцикли і від'їхали в бік своєї станції".

Пізніше отець Омелян теж хрестив євреїв. Так врятував життя біля 2 тис. осіб. Через це його арештували. Завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому його звільнили, але з умовою, що той відмовиться від подальшої допомоги євреям. Такої заяви він не підписав, через що його ув'язнили удруге і після великих фізичних і духовних знущань, перевезли до концтабору "Майданек" біля Любліна.

Там він підпільно відправляв Святу Літургію, сповідав в'язнів, благословляв свяченою водою останки в'язнів, які мали спалювати. За короткий час він здобув собі велику пошану і авторитет. У таких трагічних обставинах він зумів зберегти людяність і свою священицьку гідність.

"Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік, - писав рідним. - Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Я дякую богові за його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні - поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут одинокий священик. Тут я бачу бога, який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші церкви різні, але в усіх них царює той же великий всемогутній бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними мовами, але чи бог не розуміє усіх мов? Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову? Саме так! Дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не смію просити Його про щось більше. Не турбуйтеся про мене - радійте зі мною!"

У лютому 1944-го отець Омелян поранив ногу і потрапив у табірний шпиталь. Там і помер. Його тіло спалили у крематорії.