Мені завжди подобалися форми будинків, збудованих у 1930-ті: гармонія кубів і циліндрів, стрічки вікон. Але мало дивитися на них зовні. Я хочу побачити життя в них зсередини. Дізнатися, хто є обличчями цих будинків сьогодні.
Тому роблю останній ковток кави, відкриваю блокнот із адресами, які зібрали автори майбутньої книжки-альбому «Луцький модернізм» і вирушаю в гості. Розпочинаю свій маршрут на вулиці Бандери, далі планую зазирнути на Потапова і Ярощука: тут половина будинків – саме ті, що мене цікавлять.
Першим зустрічаю Володю.
Володя – ідеальний герой мого задуму. На вигляд йому біля вісімдесяти, сивий, у розхристаній білій сорочці. Я вже уявляю, як його портрет – виразне обличчя із великим носом, вкрите зморшками – ілюструє мій текст.
Володя стоїть біля під’їзду двоповерхового будинку і б’є молотком у щось, що нагадує іржавий холодильник.
Ми знайомимося, записую його ім’я та прізвище, дізнаюся, що мешкають в цьому будинку «лікар і ще один чоловік». Радісно веду розмову далі, мовляв, хотіла б поговорити і з Володею теж, про нього. На що він тушується, заявляє, що ми з ним незнайомі, і найбільше, що він може сказати мені, це те, що він – людина.
Заперечень я не маю і мушу відійти в тінь наступного будинку. Більше Володю я не побачу.
Зате знайомлюся з Тамарою і Галиною. Та все, що вони готові розповісти мені про свій будинок – це те, що колись тут мешкав лікар. Знову лікар.
Жінки – колишня бухгалтерка та працівниця цегляного заводу – ласкаво дивляться на мене, але зовсім не хочуть відкривати мені карти своїх непростих життів.
Тож я скромно піднімаюся на балкон-терасу, хоча фотографувати там нічого, окрім чиєїсь кухні – власники квартири зробили з неї вихід на цю спільну терасу, невимушено приватизувавши.
***
Далі на моєму шляху – прекрасний зразок стрімлайнового стилю. Тут мешкає представниця мистецького середовища Луцька. Прекрасно: піднімаюся сходами і уявляю, як розпитую про творчість і дошукуюся духовних глибин, ледь встигаючи занотовувати життєві мудрості.
Господиня – назву її N. – запрошує зайти, але ще довго говорить по телефону, виразно тримаючи мене в очікуванні. Я вже міркую, чи не має вона досвіду роботи в держустанові, аж тут чую, як вона по телефону розповідає сон. Замість попрощатися вже в цей момент, я дивлюся на доволі велику бібліотеку і маю твердий намір взяти інтерв’ю в її власниці.
З Володею не вийшло, Галина і Тамара виявилися надто змучені життям, а третьої поразки допустити я не можу.
Як з’ясовується в перші хвилини розмови, N. страшенно болить те, що нині ніхто не цікавиться ані архітектурою, ані мистецтвом. От на подвір’ї її будинку зробили смітник – і ніхто не розуміє, що в цьому садку можна було каву пити, – жінка запалюється все більше, я не розумію, чи відбудеться інтерв’ю, і лише записую фрази:
– Вийдіть в цей двір, засраний, і ви побачите.
– І воно спокійно стоїть біля плити, дивиться на смітник під вікнами 20 років, – це про сусідів.
– Тут жила інтелігенція, а кухарки – за містом.
Розумію, що прийшла в невдалий час, і підводжуся йти, аж тут моя співрозмовниця згадує про тамплієрів.
– Є речі, до яких ми, можливо, тільки йдемо, – починає вона. – Візьмімо піраміди. Чи тамплієрські храми. Це ж не просто церкви. Це послання, які треба вміти відчитати.
Вона зауважує, що замок не випадково обставлений трансформаторними будками. Тому що, виявляється, була ціла програма, щоби приховати це все. Що – це?
– Це ж історична лінія. Якщо Луцьк має до цього відношення, а він має, – N багатозначно дивиться на мене, – то тут треба якось його приховати, сказати: в лаптях ходити, браття селяни, он там колгосп, і щастя вам буде…
Я радію, що нарешті тема перейшла на Луцьк. Але ненадовго і не по-справжньому. Тому що далі в нас відбувається такий діалог:
– Ви подивіться на старі фото: жінка не могла вийти з дому без рукавичок і з голими ногами. А тепер що? В отаких-о шортах ходять! Це плебеї.
Я, несміливо:
– Можемо поговорити про Вашу бібліотеку?
– Воно не може зрозуміти суть питання, воно каже: какая разніца? Тому що це пропорції: п’ять сантиметрів туди, п’ять – сюди. Бачите? У вас ніс буде на три сантиметри більший.
– Це погано, якщо ніс непропорційний?
– Це показник. Показник породи.
– Хіба це впливає на свідомість?
– Єстествєнно, – N говорить двома мовами одразу.
– Це расистське твердження. Що значить порода?
– Візьміть вівчарку, а візьміть дворняжку.
– І що, люди так само діляться?
– А ви думаєте, ні?
З невеликою перервою на багатозначне мовчання продовжуємо розмову. От що таке расизм, риторично запитує N, якщо порода – це запорука стабільної поведінки? Адже в собаки є порода, а значить, і в людини, і доказом цьому – чотири раси.
– Вам сказали, він – расист. А він був не дурак! – підсумовує вона.
В моїй голові крутяться слова хорватської письменниці Славенки Дракуліч – її книжку про військовий трибунал над злочинцями в Гаазі цього року переклали в Україні. Не те, щоб я постійно в голові ноші ці слова, але якраз зранку подивилася її інтерв’ю. Дракуліч говорить про роль і відповідальність інтелектуалів під час війни, а я тут подумала взагалі про інтелігенцію – таких, як моя співрозмовниця.
«Ми вважаємо письменників та інтелектуалів людьми, які мають якісь вищі моральні якості. Бо вони мають знання, – каже Славенка Дракуліч. – Але знання і моральна вищість не мають нічого спільного. Інтелектуали поводяться, як звичайні люди».
І я розумію, що після цієї зустрічі мені конче потрібно знайти оцю звичайну людину.
***
Звичайну людину звати Валентина Савеліївна. У її квартирі з нових речей тільки електрочайник. Настінний календар за 1999 рік. Так само настінний годинник відстає на годину.
Валентина також має що розказати про свої сни. Віщі чи ні, але виразні. Перший такий їй наснився, коли вона боялася померти вперше.
Мабуть, це було у 1932-му, в часи Великого Голоду. Вона, сирота, тоді жила в дитячому будинку. Хлопці її били, і дівчинка втекла з дитбудинку:
– Була бездомна, голодувала, опухла.
І їй наснився сон: ніби сидить у конусоподібній ямі, і з неї по спіралі вилазить назовні, на сонечко.
Востаннє Валентина боялася померти, коли вже у старшому віці мала онкологічне захворювання, операцію, хіміотерапію.
– А потім мені наснився сон. Я в маленькій кімнатці, є тільки табурет, драбина і мале віконце. А я думаю: ось полізу й вилізу крізь нього.
Вікно на кухні, де ми говоримо, відчинене у двір. Валентина недочуває, я кричу, нашу розмову мають чути сусідки, які пораються на квітнику. Зрештою, вони і так все знають про мою співрозмовницю. Мабуть, не раз чули історію, як Валентині під вікнами тризуби малювали: і вона, і її чоловік були приїжджі на Волині. Тут вона дізналася, каже, хто такі бандерівці.
А між тим першим і останнім страхом смерті були 63 роки роботи медиком. Трохи менше вона живе в цьому будинку. Але охоче згадує те, що відбулося до того.
Ташкент, військовий госпіталь десь у Середній Азії, а потім – Ленінград, і «дорога життя». Я не знаю, що це? Шкода, погано я історію вчила. Це ж блокадників з Ленінграда вивозили тією дорогою… Худезних, нещасних, згадує Валентина й плаче.
І ще давніший спогад:
З першої зарплати – купила собі цукерок.
Я намагаюся перевести розмову на роки, коли Валентина з чоловіком уже мешкала в цьому будинку, на той час ще відносно новому, у квартирі, де сьогодні з нового тільки електрочайник, із цінного – тільки спогади про дитинство. Але Валентина повертається думками до свого, найціннішого, давнішого спогаду: як дівчинкою пасла гусей, і бавилася на луках:
– Віхоть запалиш – і біжи-иш із ним…
На прощання жінка покаже мені зелену гілочку в воді – чекає, коли набубнявіє й пустить коріння, щоб посадити трояндовий кущ перед будинком.
Бо краса та щирість – це просто. Все інше – від тамплієрів.
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
