В цю країну вона прийшла разом із першим монархом династії Тюдорів Генріхом VII і його військом з Бретані в 1485 році. Хвороба встигла проявитися за два тижні між висадкою в Уельсі і битвою на Босвортському полі в Лестері, а до осені дістатися Лондона і забрати життя декількох тисяч людей протягом місяця — не кращий початок для новоявленого монарха. Відтоді епідемія поширилася по всьому континенту, включаючи Польщу, Швейцарію, Литовське і Московське князівства, а також Скандинавію. Спалахи гарячки виникали шість разів, аж до 1551 року.

Страшнішими за масштаби поширення і кількість жертв англійської пітниці були тільки її симптоми. Все починалося із почуття тривоги, що плавно перетікала в жахливий озноб, що супроводжувався запамороченням і сильними болями в усьому організмі, від голови до кінцівок. «Холодна» фаза тривала від 30 хвилин до 3 годин, після чого слідувала гарячка і рясне потовиділення, людина відчувала дику спрагу і біль у серці, починала марити, її пульс частішав.

Ще однією особливістю протікання хвороби була смертельна, в буквальному сенсі, сонливість: заснувши, заражений мав високі шанси не прокинутись. Якщо ж людині вдавалося перехворіти гарячкою і вижити, це не гарантувало їй захисту від наступного нападу — організм не виробляв імунітету.

Оскільки точно встановити причини недуги так і не вдалося, виникало безліч спекуляцій. Сучасники та їх послідовники не вважали захворювання вірусним і пояснювали його виникнення низьким рівнем санітарії і потраплянням в організм шкідливих речовин у повітрі. Пізніше дослідники стали пояснювати хворобу хантавірусом — геморагічною гарячкою, подібною до Еболи та Луйо, однак і ця версія не стало загальноприйнятною. З упевненістю можна говорити лише про подібний характер виникнення та швидкість поширення цих захворювань.