Волинська говірка: «немає на світі нічого певнішого од смерти»

  1. Новина відноситься до:

Сьогодні увазі ласкавих читальників пропонуємо виписи із заповітів-духівниць волинян ХVІ століття. Шляхтичі-тестатори (автори заповітів) мешкали на наших теренах більше чотирьохсот літ тому. Відтак особливо цікаво, гадаємо, поглянути як вони сприймали смерть, які думки відвідували їх у часі завершення земного шляху. А головне – відстежити слова та мовні конструкти, що ними наші далекі предки викладали на папір власні філософсько-житейські розмисли.

***

Зем’янин (дрібний шляхтич) Василь Болобан Осєкровський про час смерті (1567 рік): «Ино винен есми, наперед Богу милостивому душею а земли телом и бачилом, иж час мои смертелныи пришол, дотечи того всего поповнити, што прислухает каждому хрестянину вчинити…» («Бо ж завдячую, найперше, Богу милостивому душею, а землі – тілом, і бачу, що час мій смертельний настав, те зробити маю, що кожному християнину належить…»).

Волинські шляхтичі ХVІ століття. Реконструкція Сергія Шаменкова

Зем’янин Іван Сенюта Ляховецький (1578 рік): «Наперед душу мою грешную поручаю в ласку и милосерде Божее, а тело мое грешное жона моя с приятелми моими поховати мает у церкви соборнои володимирскои светое Пречистое» (Найраніш душу мою грішну віддаю в ласку й милосердя Божеє, а тіло моє грішне дружина моя й приятелі мої поховати у святій соборній володимирській церкві Пречистенській повинні»).

Особистий лікар князя Василя-Костянтина Острозького Раймундус Каркасон про плинність життя та останню прижиттєву волю (1586 рік): «А иж над то на свети не мает ничого певнеишого каждому чоловикови толко смерть и до конченъе живота его с того мизерного света а дочасного, прето, я, будучи в лѣтехъ зошълым, а при том от пана Бога, сотворителя моего, естемъ хоробою навежоныи, ведъже будучи целого розуму и памети добърое, розмысливъшися на то, якобы и дом, жону, дети и маетность мою в порядку по животе моемъ зоставилемъ, тым писмомъ а тестаментомъ и остаточнею волею моею доброволъне сознаваю и ку ведомости каждому доношу, кому би того была потреба ведати: напередъ поручаю и отдавамъ духа моего в руки Пану Богу, сотворителеви своему, а тело мое грѣшное  жона моя пани Ганьна зъ их млстями паны опекунами тамъ, где ся их млсти наслушнеи будетъ видети, учтиво ведъле закону рымского, в котором я был и ест, зъ церемониями мает быт поховано» («А що немає на світі нічого правдивішого кожній людині од смерті й скінчення життя її з того світу мізерного й передчасного, то я, маючи вік поважний, ще від Бога, творця мого, хворобою покараний, маючи добрий розум і пам’ять, думаю про те, як би будинок, дружину, дітей та володіння мої в гараздах по смерті залишити, тим письмом й заповітом-останньою волею моєю добровільно зізнаюсь і повідомляю кожному, хто би потребу в тому мав: найперше доручаю й віддаю дух свій у руки Богові, сотворителеві своєму, а тіло моє грішнеє дружина Ганна з їх милістю опікунами там, де вважатимуть за потрібне, поважно і за законом римським, в якому був і є, з церемоніями має бути схоронене»).

Джерело: Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст. / НДІ укр-ва МОН України, ЦДІА України, м. Київ, ГО «Центр досліджень та відродження Волині». – Київ: «Фенікс», 2014. – 776 с., іл. – (серія документальних джерел)». – С. 147, 286, 409.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі