Мости – сірі конструкції із заліза й бетону, які ми навіть не помічаємо за безкінечною вервечкою автомобілів і громадського транспорту. Складно уявити хаос, який неодмінно виникне, якщо хоча б на один день мости зникнуть з мапи міста. Такі незамінні, вони спроектовані і зведені звичайними людьми.
Здавалося б неймовірним, але сьогодні в Луцьку є 32 мости (серед них 3 шляхопроводи).
Зупинка «одинички» за дві до кінцевої. Майже порожня маршрутка. Виходжу і з полегшенням переконуюсь, що таки знайшла. Білими літерами на синій дошці написано «Мостозагін», а отже я – на місці.
У будні вони допомагають нам швидко дістатись на роботу, а у вихідні – доїхати з передмістя у святковий центр чи навпаки – із галасливого міста втекти у тихі околиці. Мости. Із заліза й бетону вони не привертають до себе уваги як от будинки або скульптури. Натомість щодня «мовчки» виконують свою функцію. Мов сірі спини китів, на яких тримається світ.
Я хотіла дізнатись їхні імена. Імена тих людей, які годинами працювали над кресленнями, застуджувались у бараках під час зведення мосту, випробовували на міцність бетон у лабораторіях. Ці пошуки закинули мене на периферію Луцька. Посеред яблуневого саду на однойменній зупинці знаходиться Мостозагін №60 - підприємство, чиї робітники у минулому столітті збудували головні мости і шляхопроводи в Луцьку. Воно утворилось у 1975 р. внаслідок об’єднання Івано-франківського та Волинського мостопоїздів №402 і 474 відповідною.
На дошці біля входу читаю: «Міст, збудований з душею, перестає бути лише послідовністю холодних інженерних конструкцій. Він стає частиною нашого життя». Подумки сподіваюсь побачити тут захоплених своєю роботою людей і почути їхні історії з часів будівництва мостів. На першому поверсі – порожньо. На другому – у просторому кабінеті помічаю одну людину, яка стоїть і дивиться у вікно.
Олександр Семенюк очолює луцький мостозагін з 2012 року. З тих пір останні замовлення, що виконало підприємство – ремонт Рованцівського шляхопроводу в Луцьку в 2013-му та будівництво мосту в с. Рижани Житомирської області в 2014-му. Питаю у керівника, чим займаються робітники зараз? «Сидимо і чекаємо команди» – відповідає Олександр. «Команда» має надійти з центрально офісу ПАТ «Мостобуд» в Києві. А поки що його структурний підрозділ у Луцьку вже кілька років є банкрутом. До 2013-го року в мостозагоні працювало до 100 чоловік. Сьогодні – 17, з яких тільки 9 отримують зарплату, а інші 8 просто «числяться». Після 12-ї години на робочому місці залишається хіба що керівник.
Де як не тут шукати креслення мостів, прізвища проектувальників та будівельників? Натомість усе, що вдається дізнатись – частина архіву, який раніше знаходився у підвалі, затоплена. Те, що збереглось, – невпорядковано. Відтак про результати багатьох років праці свідчать розвішені на стінах великі фотографії зведених по всій Україні мостів. За 50 років Мостозагін №60 побудував 142 мости і шляхопроводи загальною протяжністю 14 км. З них 23 у Волинській області, із сумарною довжиною 2213 м. Зокрема, в кінці 50-х - на початку 60-х під керівництвом начальника тоді ще Мостопоїзда №474 Юрія Курносова в Луцьку на місці дерев’яних було зведено залізобетонні мости через Стир – Ковельський, два Гнідавських, міст Шевченка, міст на Рованці та ін..
На початку 80-х мостозагін побудував у Луцьку три шляхопроводи – Ківерцівський, Рівненський та по проспекту Перемоги. Тоді підприємство очолював Віталій Приліпко. Також у 1980-му звели мостовий перехід через Сапалаївку. Загалом у місті налічується чотири мости через цю річку. Той, що знаходиться по вулиці Шопена, найбільший з них. Своїм сучасним виглядом він зобов’язаний мостовику Павлові Ланшину.
Востаннє Ковельський міст модифікували у 1985-му: його розширили, добудувавши другу смугу дорожнього руху. Головним інженером мостозагону в ті часи був Володимир Щибря, а керівником – Рясуль Данієв. Ближче до наших днів, а саме у 2011-му році, над залізницею звели пішохідний міст.
Для мене завжди було загадкою, як громіздкі бетонні опори закріплюються у дно ріки. Досі уява малювала одягнених у важкі водолазні скафандри людей, які виконують роботи під водою. Є кілька способів спорудження мостів. Один із них – викачати воду з тієї ділянки, де стоятиме опора. Для цього по периметру опори у дно забиваються спеціальні металеві конструкції (шпунти) й утворюється т.зв. огородження від води. Інший – використати кесони. Це робочі камери, що дозволяють працювати під водою. Принцип їхньої дії відображає простий дослід. Достатньо покласти у склянку грудку зім’ятого паперу, щоб він не випадав під час її перевертання. А потім у наповнену водою посудину занурити догори дном цю ж саму склянку. Після цього можна побачити, що папір залишився сухим. Оскільки в склянці утворився т.зв. повітряний мішок.
Мости розраховані на 100 років. Колишній голова виробничо-технічного відділу Мостозагону №60 Вадим Новак розповідає, як саме у лабораторії перевіряли на міцність бетон. Спочатку зразки протягом 28 днів тримали у ящику з вологим піском. Потім їх випробовували на пресі й встановлювали марку. Також бетонні кубики по 200 раз заморожували і розморожували у спеціальній камері. Адже майбутні опори мають витримувати різні коливання температури у воді. У лабораторії мостозагону досі складені башточкою зразки бетону, на яких вирізано «Рижани. 26.08.13»
Певно, відтоді час тут зупинився. Побутове приміщення перетворилось на звалище. Поросли травою колії, на яких підвозили цемент. Поржавіли вагончики, в яких колись під час зведення мосту жили будівельники. Нині 6 га території мостозагону орендує цементний завод, чиї співробітники просять «не знімати».
Тим часом, за різними оцінками, в Україні потребують ремонту від 6 до 9 тисяч мостів.
Місток у минуле
На місці сучасних залізобетонних мостів раніше були дерев’яні. Хто і коли їх побудував? Який вигляд вони мали 100 років тому? Відповіді на ці питання я шукала у стосах документів Волинського державного архіву, фондах краєзнавчого музею та періодиці. Найдавнішим мостом у Луцьку є Ковельський міст. Вірніше було б ужити його історичну назву «Красненський», оскільки він з’єднав Луцьк із колишнім передмістям – с. Красне, що нині є житловим районом.
Дерев’яний міст побудували дуже давно: в одних джерелах згадується 14-15 ст.., в інших – 17-18 ст.. З тих пір його, вірогідно, неодноразово ремонтували, а може й замінювали. За часів ІІ Речі Посполитої (1918-1939) міст носив ім’я очільника польського повстання 1794 р. Тадеуша Костюшка. В архівних документах тоді ще Волинського воєводства є акт на виконання ремонтних робіт на мосту у 1936 році. Незабаром він втратив своє мирне призначення. Під час Другої Світової війни по Красненському мосту вже рушали ворожі танки. У наші дні ним також йшли танки на схід України.
Міст на теперішній вулиці Ковельській. Тут і нижче зображення з фондів ВКМ
У фондах Волинського краєзнавчого музею залишилось багато фотографій Красненського мосту початку ХХ ст. На одній з них можна помітити невелику дерев’яну будку. Вона засвідчує факт, що раніше стратегічні мости охороняли.
Коли в Луцьку зводили новий Ковельський залізобетонний міст, старий дерев’яний слугував підмостям для техніки і матеріалів. Тобто будівельникам не довелось, як це роблять зазвичай, прокладати тимчасовий міст.
У 1921-му (?) в Луцьку через Стир почали будувати з дерева два Гнідавських мости. Один із них з’єднував місто з Гнідавською греблею, яку насипали на початку ХХ ст. Другий – цю ж греблю із селом Гнідава, що сьогодні є частиною міста. Раніше замість них через заболочений гнідавський луг простягався 700-метровий Великий Луцький Міст. Також в архівах є протоколи, що засвідчують перебудову і капітальний ремонт Гнідавського мосту у 1933-1934 рр. Тільки до кінця не зрозуміло, про який з двох мостів йдеться.
Під час Другої Світової війни розбомбили той міст, що з’єднував Луцьк із греблею. У повоєнні роки на його місці проклали дерев’яну кладку, яка була дуже хиткою. А до всього місцеві бешкетники полюбляли її розгойдувати, коли хтось переходив. Головна хранителька фондів краєзнавчого музею Наталя Пушкар розповідає про один цікавий випадок, що стався під час зведення уже залізобетонного Гнідавського мосту. У 1960 р. в кінці травня пройшла буря. Ті, хто опинились на вулиці, щоб вберегтись, лягали на бетонні плити і тримались за арматуру.
Гнідавський міст
У 20-х роках ХХ ст. в місті звели ще два дерев’яних мости по вулиці Любельській (названа на честь Люблінської унії 1569 р.) – сучасній Шевченка. Один – пішохідний через Стир (збудований у 1924-25рр.), другий – через болото. На початку 30-х обидва мости відремонтували. Але з часом болото осушили, і залишився тільки один міст, що з’єднує Луцьк із колишнім селом Красне. У документах зазначено, що він був розташований «kolo domu Bena». Звідси й друга його назва – «міст Бена». Ким саме був Бен – сучасній історичній науці поки що невідомо. Після включення Волинської області до УРСР у 1939 р. Любельську остаточно перейменували на вулицю Тараса Шевченка.
Пароплав Herold під мостом на теперішній вулиці Шевченка
Можливо, згадані вище мости, принаймні, за часів Польської Республіки мали б носити інші назви. Гнідавський міст міг би бути мостом ім. Ярошевича (A. Jaroszewicz) – керівника ремонтних робіт у 1930-му. Або Рачинського (Fr. Raczynski), інженера, голови дорожньої адміністрації, чий підпис є під кожним протоколом щодо будівництва або ремонту мостів того періоду; чи Філіпчука (F. Filipczuk), інженера, очільника технічного відділу Луцького магістрату.
Зниклі, але не забуті
Де як не в Луцьку тролейбусну зупинку назвали на честь мосту, якого не існує понад півстоліття? Пишучи про мости, не можна оминути увагою Братський міст. Його історія тягнеться з 12 ст. Під ним протікало одне з русел Стиру – річка Глушець. У давнину міст так і називався – Глушецький – та з’єднував давнє місто з поселеннями на правому березі Глушця. У 17 ст. міст став «Базиліанським».
Нову назву краєзнавці пов’язують з тим, що в ті часи у братському монастирі розташувались отці Базиліани – представники одного з чернечих орденів Української греко-католицької церкви. «Братським» міст назвали у 19 ст. А в 1924 р. він, можна сказати, отримав нове життя. На місці дерев’яного звели красивий залізобетонний міст ім. Казимира Великого (король Польщі 1333-1370рр.), який увінчали погруддями польських діячів культури, пов’язаних з Волинню, зокрема, поета Юліуша Словацького, ученого Тадеуша Чацького, письменників Юзефа Крашевського та Генріха Сенкевича.
Міст Казимира Великого (Братський)
Однак в 60-х роках минулого століття міст і річку засипали, а скульптури кудись заховали. Досі невідомо їхнє місцезнаходження. Відтоді гостям міста нема куди традиційно кинути монету на прощання з Луцьком. Сьогодні про Братський міст лучанам нагадує заново відбудована одна його сторона.
У фондах Волинського краєзнавчого музею збереглись листівки, датовані 1916 роком. На одній з них зображена кладка через Глушець. Наталя Пушкар розповідає, що в часи австро-угорської окупації до міста прибув віденський художник Леман. Він створив 12 акварелей з краєвидами Луцька, які прикрасили поштові картки. Австрійські солдати переважно писали на них листи для своїх рідних і відправляли на батьківщину. Тому саме в Луцьку таких поштівок майже не залишилось.
Вигляд Луцька у 1916 на акварелі Лемана
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі