У повсякденних практиках ранньомодерного шляхетського соціуму Волині часто виходило на яв поняття про честь як головну цінність шляхтича. Чутливість до найменших ознак неповаги, які могли підважити честь в очах спільноти, та необхідність її примножувати призводили до щоденної конкуренції, а часто й конфлікту.

Водночас честь і похідна від неї добра слава лежали в основі стримуючих механізмів, із допомогою яких озброєній спільноті вдавалося підтримувати відносну рівновагу, адже честь задавала межі властивої шляхтичеві поведінки. Відтак аналізуються стратегії, до яких удавалася шляхта для демонстрації своєї та підважування чужої честі.

 

Колаж Олександра Котиса

 

Честь представлялася шляхтичеві важливішою від життя

Шляхетський соціум Волині представляв собою спільноту осілих осіб, тобто таких, що володіли нерухомістю, єдність якої формально підтримувалася адміністративно-судовими та політичними інститутами. Включеність її представника у широку мережу зв’язків – родинних, сусідських, приятельських, клієнтарних – створювала систему взаємозалежностей, дозволяла спільноті контролювати своїх членів та втримувати їх поведінку в межах певних вироблених зразків. Культивувалося уявлення про ідеального члена спільноти як такого, що завжди діє відкрито й не приховує намірів, орієнтується без зайвих рефлексій на право, звичай і колективний досвід, а не на особисті бажання. Осердям стримуючих механізмів виступала честь і похідна від неї (а інколи й синонімічна) добра слава – лідери серед етичних понять річпосполитського шляхетського соціуму. Водночас саме честь підштовхувала формально рівних поміж собою членів шляхетської спільноти до затятої конкуренції в боротьбі за зовнішні ознаки престижу, адже збільшення честі одного, як за законом з’єднаних посудин, означало зменшення її в іншого.

Польський шляхтич.  Популярний уявний портрет Станіслава Антонія Щуки невідомого автора, близько 1735–1740 років. Тут і далі зображення з Wikipedia

Боротьба за статус коштом інших дає дослідникам підставу говорити про честь як про «громадську власність», де місце особи і її самоповага були тісно пов’язані з думкою загалу. Носії цієї публічної ідентичності, що постійно перебувала під загрозою, були вкрай чутливі до найменших образ чи жестів, які члени спільноти могли сприйняти як такі. Потреба у захисті своєї репутації змушувала одразу на них реагувати, тим самим закладаючи конфлікт. Тобто честь, з одного боку, створювала напругу у соціумі, а з іншого – задавала межі етосу, за які поштивому шляхтичу заходити не годилося. Тож спробую продемонструвати ті повсякденні практики ранньомодерного шляхетського соціуму Волині, де честь найчастіше виходила на яв. Пов’язана з сакральною сферою (в романських мовах етимологічно тотожна благодаті), честь представлялася шляхтичеві важливішою від життя. Отримуючи за правом народження певну її квоту, що забезпечувала носія набором чеснот, водночас зобов’язуючи його до певного, нормативного, способу поведінки, шляхтич мав захищати її за найменших ознак урази для честі, а також примножувати – додаючи доброї слави собі й своєму роду. Миколай Рей, автор «Життя людини поштивої» (1568 р.) – взірця поведінки досконалого шляхтича, наголошував:

«А так, якщо ти є шляхтич, живи поштиво, як шляхтичеві належить»,

 що означало поводитися таким чином, аби ніхто не міг звинуватити у жодних невластивих для представника стану вчинках. Тож недаремно волинський шляхтич Михайло Загоровський підтверджував своє поважне місце у спільноті посиланням не лише на добре походження, а й наслідування прикладу предків – побожне життя у злагоді з «почтивими» людьми:

«Пpодковъ своих цнотливыхъ наслядуючи, [...] с кождымъ добpымъ цнотливымъ на свете учътиве и побожне (мешкаючи), таковому кождому въ таковыхъ спpавахъ его учътивыхъ споможителем естем».

Шляхтич. Картина Рембранта ван Рейна, 1637 рік

А Андрій Монтовт, звинувачений у злочині, який плямував його честь, наголошував на своєму доброму походженні та відповідному вихованні, що служили фундаментом його «учтивого» життя та посиленої уваги до доброї слави:

«А панъ Монтолтъ, будучи чоловекомъ почтивым, в дому учтивом с крови шляхетское от зацных родичовъ, которых продъкове бывали радами панскими, урожоныи и учтиве от них выхованыи, и до всих цнот выцвичоныи, яко се так спросных учинъковъ от продковъ своих не навчалъ, так теж и самъ ими се брыдить, але живучи учтиве, во всемъ бачне, доброе славы своее постерегает».

Найприкрішим для шляхтича було підваження його статусу

Обвинувачення в негідній поведінці маркувало шляхтича як особу, «на поштивості убиту» чи «на поштивості згвалцону», і тим самим зобов’язувала його до очищення від закидів перед спільнотою. У цій боротьбі за підтримання честі її учасники були вкрай вразливими на найменші знаки неповаги. Образою могло бути як звинувачення в недотриманні певних етичних норм, властивих «доброму» шляхтичеві, так і будь-яка дія чи слово, що сприймалися як образливі. Анджей Фрич-Моджевський, автор трактату, що мав на меті поліпшення устрою Речі Посполитої та шляхетських звичаїв, дав блискучу сатиричну замальовку такої шляхетської настанови:

«Є багато людей такого штибу, що тяжко ображаються з найменшої причини: з одного слівця, яким уважають себе тяжко зачепленими (хоч той, що його вимовив, мав на увазі цілком інше), з того, що хтось свиснув, захропів, заскреготав зубами, гриз нігті, відкрив рота, скривився, зморщився, пильно поглянув, примружився чи недбало шапку зняв, чи не так відгукнувся, а чи руку подав, словом – із кожного руху чи жесту, якими, як уважають, над ними погорду чинять».

Ліворуч: типологічний портрет волинського шляхтича ХVI століття. Реконструкція Сергія Шаменкова

Найприкрішим для шляхтича було підваження його статусу («примовка о шляхетство», «нагана шляхетства») – належності до шляхетського стану за правом крові, тобто народження від шляхетних батьків, що зринало зазвичай у конфліктній ситуації:

«Не вем зъ якои вазни и нехути своеи, кромъ каждои причины, наганял ми на вчтивость мою и менил мя быт якобы-х я не был учтивым шляхтичом».

Відновлення доброго імені звинуваченого в нешляхетстві передбачало правову процедуру «виведення шляхетства», де по два кровних родича з боку батька і матері у суді під присягою мали засвідчити «правильність» походження оскарженого (ІІ Литовський статут, розд.3, арт.16)12. Інколи неосілий на Волині шляхтич подавав до суду випис із канцелярії того повіту, де його родина мала нерухомість, і на такий спосіб підтверджував шляхетство. Однак зустрічаються випадки «очищення» від звинувачень за спрощеним сценарієм, де представники волинської шляхти підтверджували своє знайомство з оскарженим та членами його родини.

Так, возні ґенерали Криштоф Щука, Филип Верлета та шляхтич Станіслав Янковський (як для Волині й самі досить сумнівного походження) вчинили визнання щодо Миколая Будорозького як правдивого шляхтича, в якому вони акцентували увагу на таких деталях: вони «добре знають и сведомы оселости отца его, небожчика пана Пашка Будорозского в Будорожу»; знають його більше семи років, коли він почав службу в Миколая Корчовского, від якого впродовж цього часу не «відставав» (факт постійності служби мав бути позитивною характеристикою); двох його братів – Самійла та Дем’яна – «при княжати, воеводе киевскомъ, добре знають, и меновали пановъ Будорозских помененыхъ быти шляхтичами уцтивыми».

«А що звинуватив тебе, що є нечистого ложа сином, то брехав про те як пес! »

Зі звинуваченням у нешляхетному походженні тісно пов’язане оскарження в народженні особи поза шлюбом. «Скурвий син», «нечистого ложа син», «вшетечної матки син» – ці лайки часто спадали поміж «соромотними» словами, якими обмінювалися сторони в конфліктах. Заборона на вживання у суді образливих слів, а відтак, заміна у судових записах лайки евфемізмами, не поширювалася на цей вид очорнення супротивника, можливо тому, що межувала з «наганою» (підваженням) шляхетства. За правовим приписом, незаконнонародженою (бенкартом) вважалася дитина, що з’явилася від зв’язку, не освяченого церквою; навіть якщо пізніше співмешканці брали шлюб, діти, народжені перед тим і потому, трактувалися як бенкарти.

Образливий напис "поцілуй у сраку" під зображенням птахи. Із актової книги луцького ґродського суду за 1659 рік. ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 288, арк. 184 зв.​

Чоловік, визнавши новонароджену дитину за свою, пізніше не міг від неї відмовитися «з вазни и з гневу» на неї або на дружину, «бо яко вже его раз за дитя свое признавшы, маючы его при собе в дому своем, терпливостью своею за дитя свое признал; так вже его потом чинити злым не маеть и не можеть, кгды ж доброму ничого злого и непочтивого в дому своем терпети не годитца» (розд.3, арт.25). Однак дисциплінування пастви православною церквою відставало від законодавчих ініціатив – церковна модель шлюбу як таїнства співіснувала зі світською, яка розглядала його як договір сторін.

Невідомо, наскільки поширеною була практика невінчаних шлюбів на Волині, однак очевидно, що для шляхетської спільноти леґітимаційним актом, котрий перетворював наречених на подружжя, було весілля, без якого навіть попередньо повінчані пари не могли розпочинати спільного життя. Розлучення, згадки про які нерідко трапляються у судових книгах, сприймалися як розірвання угоди, і провадилися за участю приятелів, через котрих вирішувалися майнові проблеми та перед якими кожен із подружжя оголошував іншого вільним від зобов’язань і дозволяв надалі вступати в повторний шлюб.

Дозвіл на розлучення від духовних осіб часто був формальним, про що свідчать дві гучні справи, пов’язані з невизнанням законності розірвання подружнього зв’язку князя Андрія Курбського з Марією Гольшанською та Василя Загоровського з княжною Марушею Збаразькою. Тож світська модель шлюбу якщо й не домінувала серед волинської шляхти, то принаймні складала поважну конкуренцію церковній. Відповідно, статутове означення бенкарта підважувалося повсякденними практиками.

Шляхтич, що публічно поставив під сумнів «чистоту» народження іншого, але не зміг цього факту довести, мав визнати перед судом свою провину словами, котрі плямували його власну честь: «Што есмо менил на тебе, жебы ты не был чистого ложа сын, в том на тебе брехал якъ пес» (розд. 3, арт. 23). Винуватця, який відмовлявся чинити відповідно до статутової норми, мали тримати в ув’язненні, аж поки він публічно не визнає своєї брехні. За іншою правовою нормою кривдник на початку судового процесу міг відмовитися від своїх звинувачень у нешляхетстві чи інших завданих своєму супротивникові образ, після чого все сказане не мало шкодити добрій славі ображеного й не вимагало від нього доведення неправдивості обвинувачень.

Різні модифікації лайки «нечистого ложа син» часто зринали в конфліктах поміж іншими образливими словами чи насильницькими актами. Так, Богуш Липленський скаржився на Федора Гулевича, який, випадково перестрівши Липленського, кинувся до нього з кордом і «почал мене словы вшетечными соромотити, злое матки сыномъ называти и отповедати, грозячи а отповедаючи на горле моемъ, не ведаю чого, мститися».

Шляхтянка і заможна селянка ХVI століття. Реконструкція Сергія Шаменкова

Зазвичай такі образи не трактувалися настільки поважно, щоб ставати предметом судових суперечок для відновлення доброго імені, на відміну від звинувачень у нешляхетстві. На них шляхтич як правило відповідав інакше – через акти помсти кривдникові. Утім, дослідниці Наталі Старченко трапилася досить незвична відповідь на подібні образи – лист родичів по лінії матері оскарженого, які засвідчували її добру поведінку, а відтак – правдиве шляхетство сина. Ішлося, щоправда, про Миколая Ганнібеловича, сина купця Ганнібела Влоха, чия належність до шляхетського стану була таки сумнівною, що й призвело до такої нетипово поважної реакції на поширену лайку.

Лайки шляхтичів супроводжувалися вириванням бороди та оголенням сідниць

Чи не найпоширенішим способом відновити «почтивість» у спільноті, члени якої вважали її вкрай важливим надбанням («шляхтичови ни маш ничого дорожъшого, яко уцтивост»), що потребувало постійного захисту/повернення/примноження, була помста. Вона набувала найрізноманітніших форм, однак мета завжди одна – завдати ганьби/шкоди у відповідь і тим самим відновити порушену рівновагу. До символічних актів помсти передовсім належали вербальні дії (лайки, погрози заподіяти шкоду найрізноманітнішого характеру тощо). Звернімо увагу на тираду Василя Гулевича, адресовану Богушеві Зайцю:

«На иншом местцу тоби будет скура зодрана, и того дожду, ижъ тобе будут руки обрубаны, и впадеш ли, дей, ми в руки, я, дей, тебе […] на ребрине потягну».

Лайки зазвичай супроводжувалися низкою усталених жестів – виривання бороди чи волосся, зривання головного убору, побиття за допомогою «нерицарських» предметів. Рицарською зброєю вважалася шабля, меч, корд, до невластивої належали кий, булава, пуги, постромки) та ін. Так, Богдан Княгининський скаржився на Яна Монтовта, який «наполнившися воли своее непристойное, мене самого безвинне зсоромотил, злаялъ словы невчтивыми, которые ми поцтивости моей шкодят, и хотил мя, дей, кийми бити».

Колоритну замальовку шляхетської комунікації містить скарга Андрія Немирича на ґродського суддю Дем’яна Павловича, який збирався його бити булавою: «Пан Павлович, дей, не ведати для чого, маючи булаву в руках, крыкнул на мене: «Не кивай, же, дей, головою, Немиричу, бо, дей, тобе дам тою булавою в голову, же, дей, не встанешъ». Я-мъ поведилъ, же мне волно головою рухати, бо чоловекъ, поки жив, головою и всимъ собою рушаеть, а коли умреть, теды собою рушат не может».

Луцький земський суддя XVI ст. пан Гаврило Васильович Бокій.​ Реконструкція Сергія Шаменкова

Серед образливих жестів можна також зауважити оголення сідниць, що було досить поширеним на теренах Речі Посполитої:

«Такъ тежъ слуги и подданые, и челяд пановъ своих такие шкарадные слова мовили, которыхъ и встыд передъ вашею милостю такъ шкарадныхъ поведить, бо около окон ходечи, челядь ее, подънявъши подолки на головы, указывали задки, которыхъ всихъ было о тридцать особъ».

Траплялися також окремі ситуативні демонстрації – підвішування «головні» як погроза спалити маєток чи внесення у двір супротивника на ношах здохлої свині. Існували й «професійно» забарвлені образливі жести. Так, одним з основних обов’язків возних було вручення позовів оскарженим до суду. Ті ж, сприймаючи судовий процес як образу для своєї честі, спрямовували власну аґресію на ситуативного посередника між ними та супротивником – возного й свідків при ньому. Окрім частих випадків побиття судових уповноважених поширеним способом зневаження возного, що фіксується на території всієї Речі Посполитої, було змушення його до ковтання позову.

Ієронім Босх. Фрагмент твору "Сім смертних гріхів". "Гнів", 1475 –1480 роки. Зображення з Вікіпедії

Так, Хацко Чуват скаржився на дружину Дем’яна Гулевича, яка кинула позов під лаву, а коли возний зі шляхтою пішли до воріт, закликала слуг і підданих на «кгвалт»:

«Сама великим голосомъ заволала, казала возному тотъ позовъ зъести, и в тот, дей, час, кладучи возному тотъ позовъ кгвалтомъ у ротъ, зубъ выбили и бороду вырвали, который знакъ – позовъ жваный, кровъю и волосы з бороды возного вырваные, на вряд […] посылам». Іншого разу возний скаржився на те, що позваний «листы упоминалные и копии мни, возному, в губу пъхал и казал их ести, чого, дей, я не звыкъ чинити, а ни ся на то вродил, абы-х мел листы ести, бо воле хлебъ або инъшие якие покармы, аниж листы, ести».

Поширеним способом помсти було заподіяння шкоди господарству супротивника через витоптування врожаю, порушення міжмаєткових меж, обтрушування фруктових дерев чи захоплення найрізноманітніших майнових об’єктів. Так, Матис Комнацький скаржився на Івана Волинця і синів його про завдання шкод, зокрема «двое гусей з дому взяли и пограбили, не с потребы, ани с при- падку, толко мни на прикрост». Такі дії можна було б потрактувати як злочин проти майна, однак шляхетською спільнотою вони зазвичай сприймалися в категоріях образи для честі власника.

 Нерідко приводом до конфлікту міг стати малозначущий жест. Така дражливість щодо деталей свідчила не стільки про емоційну вразливість шляхти, скільки про особливо пильну увагу до питань честі. Адже не лише ображений, а передовсім спільнота могла оцінити на позір незначущу дію як уразу для «поштивості», тож, пропустивши її повз увагу, шляхтич ризикував наразитися на сприйняття його відмови відповідати як вияв слабкості. Саме шляхетська корпорація виступала головним арбітром у питаннях честі, до якої апелювалося у дражливих ситуаціях.

Пітер Брейгель Молодший. Бійка селян, 1623 рік. Зображення з Вікіпедії

Шляхетське «чесне слово» вирішувало чимало

 У комплексі уявлень про шляхетську поведінку, що ґрунтувалася на наявності честі в її носіїв, особлива вага надавалася слову шляхтича, дотримання якого з часів середньовіччя вважалося однією з фундаментальних рицарських чеснот: «Шляхетські слова ніколи скасовані бути не можуть, а як над скелею вітер влади не має, так поштивої людини устами ані хміль, ані гнів, ані жаль не керують». Давання слова було позбавлене релігійного аспекту, на відміну, скажімо, від присяги, де ґарантом зобов’язань виступав сам Бог, а порушникові, відповідно, загрожувала небесна кара. Єдиною порукою шляхетського слова могло бути добре ім’я. На думку дослідників, зі з’явою «слова» як вияву окремішнього етосу можна говорити про появу стану. Шляхетського слова було досить у низці вкрай важливих життєвих ситуацій.

Ось в який спосіб характеризували в одній зі справ представників шляхетського загалу: «Таковые, которые се, почуваючи в повинности своей шляхецкой, на каждом местцу правду мовити звыкъли» («Я, маючи и ховаючи учтиве слово свое шляхетское»). Це не означало, що шляхтич завжди дотримувався обіцяного. У судових скаргах досить часто фіксується порушення зобов’язань, що давалися під «почтивим словом шляхетським». Траплялося, хоч і вкрай рідко, що такі інциденти ставали підставою для судових справ, скажімо, між Дмитром Яловицьким і Павлом Коритенським, де йшлося «о дане руки и о речене слова якогось». Звернімо увагу також на позов до королівського суду у скарзі Григорія Володковича на Романа Гойського «о незыщене слова почтивого, присеги и рукоданя и неучиненя досыт запису от предречоного пана Гоского».

Шляхта ХVI століття

Йшлося про домовленості з приводу шлюбу дочки Романа з Володковичем, які влаштовувалися за ініціативи Гойського руками його приятелів і навіть патрона – князя Костянтина Острозького. Однак щедрий на обіцянки майбутній тесть Володковича, яким, схоже, на наступних етапах керувало бажання звести до мінімуму виплату посагу, затягнув справу на два роки. Промовистою щодо важливості шляхетського слова є скарга пані Марини Яковицької на Василя Яковича Яковицького про порушення зобов’язань, даних у рамках приятельської угоди. Він пообіцяв добровільно сісти на 8 тижнів в ув’язнення («на замок»), а якби не виконав обіцянки, «мел почъстивое слово шляхетское стратит». Цілком імовірно, що в даному випадку поняття втрати шляхетського слова було прямо пов’язане зі шляхетською честю.

Однак подібні процеси, якщо й розпочиналися, зазвичай завершувалися поза стінами суду, у колі приятелів, що ставало своєрідною ґарантією дотримання домовленостей. Урешті, право не передбачало відповідальності за невідповідність поведінки шляхтича ідеальним настановам етосу. А от сам шляхтич проблемою підтримання своєї доброї слави серед загалу таки переймався. Адже вона становила значну частину символічного капіталу, напрацьованого пред- ками, родом і власне особою.

Важливість доброї слави у шляхетській спільноті ілюструють прислів’я, що їх удалося віднайти серед матеріалів публічного характеру 1570–1580 рр.:

«Давнє прислів’я: «Біля ока і доброї слави не длубайся»»; «У нас у Польщі таке посполите прислів’я те демонструє: «Славою, вірою й оком не грайся, бо до тих трьох речей, їх не порушивши, доторкнутися неможливо»». Аналогом служить і таке: «На чужі дóбра – руки, на листа – ока, на славу – язика не здіймай».

Слід також зауважити, що усі соціальні ігри з честю трималися на визнанні бодай позірної рівності членів шляхетської спільноти поміж собою, де відмова відповідати на виклик загрожувала особі пониженням статусу: «Не буду тя мети соби за ровного».

 Отже, честь виступала символічним капіталом шляхтича, капіталом честі чи поштивості, яким корпорація наділяла своїх членів. Однак він же спричиняв постійну, чи не щоденну боротьбу за підтримання та примноження доброї слави, робив гравців уразливими на найменші знаки неповаги і змушував виробляти найрізноманітніші стратегії щодо демонстрації й захисту своєї честі та підважуванні честі конкурента.

---

За матеріалами статті Наталії Старченко "Честь як реґулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI – початку XVII ст.)  // Український історичний журнал. – 2012. – № 6. – С. 25–39.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.