Українці все ще мало читають. Попри це за останні кілька років книжковий ринок поповнили понад десяток незалежних видавництв. Platfor.ma поспілкувалась з трьома особливими проектами і розповідає про те, хто вони – книжкові ентузіасти, що видають та як зароблять гроші.

 

 

«П’яний корабель»: мертві поети

Видавництво «П’яний корабель» заснували влітку 2015 в Івано-Франківську подружжя: поет і перекладач Мірек Боднар та перекладачка Христина Михайлюк. Христина взяла на себе обов’язки директора, Мірек – головного редактора. Позиціонують себе як незалежне нішеве видавництво перекладної поезії і прози. Серед читачів набули слави видавців «мертвих і проклятих поетів». За цей час вже видали три книжки: «Незакінчений хрестовий похід» Рафала Воячека, «Американська молитва» Джима Моррісона та «Злодій» Ґеорґа Гайма.

Мірек: Кілька років ми жили у Львові. Я працював у «Видавництві Старого Лева», Христина – на «Форумі видавців». У 2014 році ми вирішили повернутися до Івано-Франківська. Я знову влаштувався у видавництво «Лілея-НВ» (франківське видавництво, засноване у 1995. – Platfor.ma), в якому працював п’ять років до того, як у 2010 році переїхав до Львова. А потім вирішив, що треба робити щось своє – і звільнився.

Христина: Насправді спочатку ми не планували відкривати своє видавництво. Але Мірек вже переклав тексти Моррісона і Воячека і пропонував їх кільком видавцям. Ніхто особливо не хотів за них братися, тож ми вирішили, що зможемо випустити їх самі, й заснували «П’яний корабель».

Ми перфекціоністи. На жаль, дуже часто, коли відкриваєш книжку, видану навіть у топових українських видавництвах, можна знайти купу недопрацювань редактора, коректора чи дизайнера. Ми ж хотіли зробити максимально якісний продукт, уникнути таких помилок і надрукувати книжку на дорогому папері. Та нам казали, що видавати поезію взагалі економічно невигідно, тим більше на дорогому папері та з ілюстраціями. Але ж поезія – це вічна річ. До поезії завжди повертаються. Для нас недопустимо, щоб книжка була погано зроблена, щоб з неї, наприклад, випадали сторінки чи затиралася обкладинка, вона мусить бути максимально довговічна, як і сама поезія. Вся ця ситуація нас вкурвила, ми вирішили, що досить ходити і жалітися, як все неправильно робиться, і нічого не робити самим. Тому й почали працювати в цьому напрямі.

Мірек: Ми і типове, і нетипове видавництво. По-перше, ми з Христиною одружені, а це багато що, з одного боку, ускладнює, а з іншого – спрощує. По-друге, всю адміністративну роботу у видавництві ми виконуємо лише удвох. Решта процесу – як у звичайних видавництвах, замовляємо послуги перекладачів, редакторів, коректорів, художників, дизайнерів, друкарні.

Христина: Обов’язки розподіляємо за настроєм і навичками. Я здебільшого веду всі юридичні і бухгалтерські справи, соціальні мережі, комунікацію з книгарнями і читачами. Але коли йде мова про роботу з текстом – вичитування, внесення правок, підготовка файлів до друку, то цим переважно займається Мірек. Я туди майже не втручаюся. А ще працюємо кур’єрами і вантажниками. Але навіть така робота в кайф, бо це наша справа, і ми самі відповідаємо за все від початку і до кінця.

 

 

Найболючіше в процесі книговидання – перемовини з правовласниками.

 

 

Христина: Комунікація в книжковому секторі дуже погана. Нам можуть не відписувати по кілька місяців. Ми не прагнемо чогось надзвичайного, ми просто хочемо мати нормальні ділові стосунки. Придбати права на переклад, дотримуватися вимог правовласників, працювати чесно та ефективно. До кінця року видали б ще кілька книжок, але чекаємо на права. Наприклад, дозвіл видати Моррісона чекали півтора роки, бачимо, що ця ж історія повторюється і з іншими авторами.

Мірек: Ми видаємо мертвих поетів, але це не зовсім концепція видавництва, радше співпадіння. Пріоритетним для нас завжди є якість тексту, а не тільки біографія автора. Але справді – всі ті, кого ми вже видали, померли молодими: Моррісон прожив 27 років, Воячек – 25, а Гайм 24. Воячек отруївся таблетками, Гайм втопився в річці, рятуючи друга, а що трапилося з Моррісоном – досі незрозуміло. Але ми готові видавати і живих. Ми друкуємо тих, чиї тексти нам подобаються. Як знаходимо героїв? Самі багато читаємо. Хтось розповідає про цікавих йому авторів. Іноді перекладачі самі до нас звертаються. Наприклад, незабаром будемо видавати чеського бітника Вацлава Граб’є. Переклала його Софія Челяк (програмна директорка Форуму видавців. – Platfor.ma).

Христина: Він, до речі, теж загинув молодим, у 24 роки від отруєння газом. Інколи здається, що автори з такими трагічними біографіями самі нас «знаходять», а не ми їх.

Мірек: Як чуємося на ринку? Хочемо продати видавництво китайцям.

Христина: Якщо без жартів, то не все так трагічно. Хоча, як кажуть у бізнес-літературі, зараз ми в стані живих мерців. Тримаємося на плаву, підтримуємо життєдіяльність, але не маємо ресурсу так динамічно розвиватися, як того хотілося б. Ми б хотіли запустити лавиноподібний процес: цього року три книжки, наступнного – шість, ще через рік – дев’ять. Але наразі коштів вистачає оплатити податки і послуги перекладачів, редакторів, коректорів, ілюстраторів. Дуже допомагають ґранти. Ми отримали два ґранти на видання Воячека і один на видання Гайма. Але ось видання Моррісона ми здійснили повністю за власний кошт. Ми обоє ще працюємо як перекладачі-фрілансери, і коли вдавалося щось заробити, то відразу закривали частину видавничих витрат. Ще рятував і рятує передпродаж.

Зацікавлення нашими виданнями є. Ті, хто купують одну книжку, починають цікавитися іншими, слідкувати за тим, що готується далі. Цих людей не дуже багато, але вони прихильні до нас. Тішить думка, що нам є для кого працювати. Тим не менше, це все ще не бізнес, а благодійність. Зрештою, у нас немає амбіцій ставати великим видавництвом. Ми просто хочемо мати можливість видавати трохи більше хороших книжок.

Мірек: Чи це справа на все життя? Не знаю. Спокійно до цього ставимося. Не вийде – піду на будівництво працювати.

Христина: Що зможемо, те зробимо. Це не самопожертва, це не пафосна місія. Це просто те, що нам подобається. Це егоїстичне бажання, щоб текст, який тобі важливий, існував у формі якісної книжки українською мовою. Це основний мотив. Книговидання – непроста штука, але класна. Дуже тішимося, коли тримаємо в руках паперову книжку, яку собі придумали та уявили. Це справжня магія.

 

 

 

«Крок»: книжковий бізнес – справа релігійна

Тернопільське видавництво «Крок» у 2009 році заснував поет Юрій Завадський. Видавництво спеціалізується на поезії і перекладній літературі. Для широкого загалу відоме серією книг сучасної перекладної поезії з Каталонії, Польщі, Британії, Грузії, Швеції, Норвегії.

Юрій Завадський:

Багато речей починаються на ґрунті чогось простого й природного. Коли людина намагається придумати щось неймовірне, збуджує себе, марнує нерви, аби досягти того, що їй не властиво, то в кінцевому результаті виходить якась дурничка. Натомість, коли ти дивишся собі під ноги, можеш оцінити, куди ти йдеш, щиро запитати себе, що любиш, то тоді народжуються дуже добрі корисні природні речі. Так воно все починалося і в нас.

Я працював в університеті викладачем. Була потреба в організації, яка б могла видавати наукову літературу. Почав друкувати наукові записки, монографії. То тривало вже певний час і з’явилася думка: а чому б не почати видавати поезію? Це єдина справа, єдина галузь, яка мене вабила, якою я займався, якої я прагнув, яку вивчав і перекладав. Десь в той період до мене звернувся мій товариш Валентин Кузан з проханням видати його книгу. Я й видав. Він її успішно продав. Я нічого, окрім естетичного задоволення не отримав. Все пішло далі.

Ілля Стронговський запропонував зробити кілька серій книг. Одна з них – перекладацької сучасної поезії – має найбільше для мене значення. Це поезія живих авторів, людей, які ходять поміж нас, хоч не на нашому континенті і не в нашій країні. Але вони мають вплив на сучасність.

Я бібліоман. Я не люблю читати книжки. Читання не дає мені насолоди. Люблю книжки, як об’єкти. Напевно, я професійний читач поезії. Не читаю книги від початку до кінця. Обираю якийсь текст чи фрагмент і насолоджуюсь ним. Довго «перетравлюю».

Як бібліоман багато років шукав на розкладках у Польщі і в Україні цікаві мені книги. Знаходив. Але це були якісь шалені видання різними мовами. Наприклад, нью-йоркську школу поетів відкривав через польські переклади. Хотілося бачити ці книжки українською в своїй бібліотеці.

Я не люблю шукати слова, щоб окреслити те, що ми видаємо. Дизайнерка одягу Вів`єн Вествуд, коліжанка Sex Pistols, в одному із інтерв’ю сказала шалено важливу річ для мене, як для колишнього панка: «Панк – це коли ти віриш сьогодні в одне, а завтра ти це заперечуєш». Це не про безпринципність, це про метапринципи, про щось вище. Я не намагаюся закривати себе в мушлі правил, заборон, законів. Люблю свободу, самоствердження, коли людина вільна і їй нічого не заважає бути собою, якою б вона не була. І тут теж про це. Тому я не назвав би «Крок» нішевим видавництвом. Бувало, що в рік ми видавали по сотні книг. Але ми не підприємство, яке тупо заробляє гроші.

Тим не менше, працюємо на раціональних засадах. У нас немає друкарні, постійного штату працівників, офісу. Видавництво юридично тісно пов’язане з сімейною справою – виробництвом світильників, на якому я щоденно працюю. Там зовсім інша політика. Мало хто вірить, але були роки, коли, якби не видавництво, то ми б ходили голі й босі. Зазвичай всі думають з точністю до навпаки.

 

 

Бізнес – справа релігійна. З книжками теж. Якщо хтось займається бізнесом, не отримуючи прибутків, він порушує релігійний ланцюжок переливання грошей з одних кишень до інших. Він вчиняє величезний смертельний гріх. Я б не займався цим, якби це не було прибутковим.

 

 

Зазвичай, коли видаєш книжки, то одразу п’ять найменувань. Щось продається краще і це дає змогу перекривати витрати на видання інших менш відомих у нас авторів. Слідкуємо за тим, як йдуть продажі, думаємо, що можемо за ті гроші видати, а що ще має почекати, або де ще можна пошукати гроші. Головне, щоб процес не зупинявся.

Видавати іноземну літературу закордонні інституції допомагають грантами на переклади. Наприклад, щоб оплатити переклад норвежця Тура Геєрдала, мені довелося б продати машину. Але Норвегія дала нам грант. Ми вклали гроші в друк, дизайн, промоцію. І собівартість випуску від цього менша. Є книжка. Всі щасливі.

Коли починали, то сподівався на державні пільги. Насправді це все пусті слова – нічого немає. Більше того, в нас навіть ІSBN – міжнародний книжковий номер – є платним. А ще обов’язкове надсилання примірників і таке інше. Це лише кілька аспектів. Я б не назвав це перепонами в роботі. Це ситуація, в якій нам доводиться працювати. Ще банківська система. Коли намагаєшся зробити офіційні валютні операції через банк, починається вертеп з документами. Український бізнес не може існувати виключно в Україні, бо тоді це не бізнес, це колгосп.

Ціни на книжки мають змінитися. Та це залежить від купівельної спроможності людей. Ми багато років відштовхувалися від того, скільки українець готовий заплатити за книжку. Тому наші книги дешеві. Але так не повинно бути.

Нині в Україні маємо неспівмірність між книговиданням і населенням. Тому в нас книжковий ринок недорозвинений і недофінансований. Це не означає, що хтось має його фінансувати. Він повинен сам себе фінансувати. Зараз він голодний.

Чому досі продовжую працювати у книговиданні? Бо можна познайомитися з гарними людьми. Привезти доброго автора, зробити разом гарну книжку. Мені кльово.

 

 

Вавилонська бібліотека: книжки «з серцем і душею»

У 2013 році стартували як громадський перекладацький проект в Івано-Франківську. Курує проект Роман Малиновський. У 2014 році у співпраці з Видавництвом Старого Лева видали книгу Курта Воннегута «Бойня номер п’ять». У 2016 команда вирішила трансформуватися з перекладацького проекту у повноцінне видавництво. За час існування видали вісім книг.

Роман Малиновський:

Коли я починав роботу над Вавилонською бібліотекою, ніша перекладної літератури в Україні була напівпорожньою. З цим було цікаво працювати. На той час я мав гарний досвід роботи у проектах і мені було цікаво зайнятись видавничим форматом. Так виникла «Вавилонська бібліотека», назву якої, до речі, позичив у Борхеса. Ідею обговорювали разом з моїм колегою та товаришем Віктором Кімаковичем. Ми постановили собі кілька важливих критеріїв: перш за все працювати лише з найважливішим літературним матеріалом, по-друге – у наших книжок мала б бути виняткова якість перекладів і особливе візуальне оформлення. Видається, що нам вдалося дотриматися стандартів.

На пізніших етапах до нашої команди долучився меценат Віктор Вінтоняк, а також керуючі партнери юридичної компанії Moris Group. Оскільки нас цікавив в першу чергу контент – тобто автор, його текст та візуальний ряд, ми займались підготовкою книжки і передавали макет видавничим партнерам, які займались поліграфією, маркетингом та дистрибуцією. В такому форматі ми працювали три роки, а у 2016 зрозуміли, що готові стати незалежними.

Ми хотіли самостійно відповідати за всі етапи створення книжки і контролювати кожен крок підготовки видання. Співпраця з найбільшими та найкращими видавництвами – це колосальний досвід, проте ніщо не зрівняється із свободою.

Ми видавництво, профілем якого є видання світової художньої літератури в перекладах українською. Книжки обираємо за принципом важливості тексту та ваги автора, працюємо з «мастрідом». Поки що це були автори, яких уже немає в живих, але маємо намір розширювати цей горизонт.

У нашому портфелі дев’ять книжок. Вісім створені у ко-продукції і одна – незалежно. Цього року у нас вийде ще дві новинки: роман «Щось лихе насуває» Рея Бредбері і «Груповий портрет з дамою» лауреата Нобелівської премії з літератури Генріха Белля. Всього вісім авторів, дев’ять перекладачів, вісім ілюстраторів.

Перекладачів обираю за їхніми попередніми роботами. Я сам читаю дуже багато перекладної літератури і коли натрапляю на переклад, який мене захоплює, я відразу занотовую ім’я перекладача. Коли приходить час, шукаю можливості з ним попрацювати.

Вибір ілюстратора відбувається за трохи іншим принципом. Майже всіх ілюстраторів, які працювали над нашими книжками, я знав. З багатьма ми близько товаришуємо, тож я завжди добре знаю людину, якій пропоную ілюструвати текст. Знаю, що вони – книжка та ілюстратор – підійдуть один одному. Мені видається, що така інтуїція ще жодного разу мене не підвела.

Щодо тиражів, ми починаємо з 2000. Коли книжка продається – замовляємо наступний. Більшість книжок проекту мають уже по два перевидання. Найуспішнішим є романи Курта Воннегута «Бойня номер п’ять» – чотири перевидання та «Ґалапаґос» – два.

 

 

Що означає бути невеликим видавництвом в Україні? Це означає, що ми можемо дозволити собі експериментувати, робити несподівані ходи. Хоч разом з тим ми не маємо права на помилку. У великому видавництві випадковий провал розчиняється і урівнюється успішними проектами. Для організації, яка випускає 4-5 книжок в рік, кожна має бути суперхітом. Тому ми робимо все можливе, щоб всі наші видання були вартими уваги.

 

 

Основа нашої роботи – це комунікація. Книжки – це люди, які їх роблять: автор, перекладач, ілюстратор, редактор. Насправді за кожним виданням стоїть десяток особистостей, від яких залежить, якою стане книжка. Тому важливо тримати зв'язок з кожним з них в процесі роботи. Створення книжки не має бути конвеєром, це тонка, філігранна робота з людьми. Якщо так підходити до справи, виходять книжки «з серцем і душею».

І, звичайно, важить також зв'язок з читачем, адже книжка робиться не задля книжки, вона створюється для людей, які її пізніше читатимуть.

Ціна залежить від багатьох чинників. Перекладна література має свою специфіку, у ній більше статей витрат: окрім іншого потрібно оплачувати ліцензію і замовляти переклад. Також завжди залежить від величини тексту: чим більший текст, тим дорожче коштує переклад, тим більше буде сторінок, а відтак – дорожчою поліграфія.

 

 

Книговидавництво – рентабельна справа. Якщо робити свою роботу якісно, це відгукується вдячністю у читачів. Хоча ніколи ні в чому не можна бути впевненому на 100%, себто ніколи не відомо, що приглянеться читачам більше, а що менше.

 

 

Як визначаємо для себе ситуацію навколо «непозбувної бентеги»? Це була найкраща стихійна промо-кампанія, яку мені доводилось спостерігати. Вся ця історія суттєво вплинула на ріст продажів «Мага». Це ті несподівані подарунки, які підносить ринок, що формується. Засмучувала лише загальна інтонація, у якій вівся диспут, і яка була здебільшого агресивною. Неприємно було думати, що я належу до спільноти, яка дозволяє собі провадити діалог у такому грубому форматі. Мені завжди видавалось, що книжки мали б передувати примиренню і порозумінню, а в цьому випадку все спрацювало навпаки. Тому для мене цей досвід успішний у фінансовому плані, але не в емоційному. Та й нічим це не закінчилось. Покричали трохи.

В Україні за останні кілька років з’явилося близько десятка видавничих проектів. Мій товариш, художник Євген Самборський, минулого року створив проект «Ми ті, на кого ми чекали». Він про те, що чекати на когось безглуздо, коли є ти, той, хто все може зробити сам. Сьогодні багато людей зрозуміли: якщо не ми, тоді ніхто. Так з’явилось багато нових проектів, яких бракувало саме цим людям. Мені видається, що саме так з’явились «П’яний корабель», «Komubook», «Видавництво», «OK publishing», які роблять несамовиті видання і фантастичну роботу. Я ними захоплююсь.

platfor.ma

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.