§ Леся Українка і Схід або історія написання підручника для молодшої сестрички

Леся Українка і Схід або історія написання підручника для молодшої сестрички

Сьогоднішня стаття покликана розповісти читачам «Хронік Любарта» про малознаний, однак цікавий факт із життя геніальної Лесі Українки.

Її поетичний талант, здібності до вивчення мов та, до прогресування хвороби, – гру на фортепіанно, свого часу супроводило зворушливе й трепетне бажання навчити історії сестричку Ольгу , а відтак –  написати книжку для чемної і рідної учениці. 

Тож, про сходознавчі студії Лесі Українки, а разом з тим – творення підручника «Стародавня історія східних наро­дів» читайте у нинішньому матеріалі.

***

Постійне знайомство українського читача з давньоіндійською літературою починається з 1896 року, коли Іван Франко в журналі «Житє і слово» (1896, кн. 4) друкує деякі її зразки в перекладі з європейських мов, і, зо­крема, фрагменти «Махабхарати» (так у Франка), Маркандеяпурани, «Сутга-Ніпати» (окремі переспіви відомі ще з 1893 року). Інтерес до літератури давньої Індії Франко проявляв постійно, протягом всього свого творчого шляху. Мо­жливо, цьому, деякою мірою, сприяло і знайомство з Ф. І. Щербатським, видатним індологом і буддологом XX століття, якому Іван Франко навіть присвятив поему «Цар і аскет» –  переробку німецького віршованого перекладу однієї частини «Маркандея-пурани».

У 1910 році поет друкує свій «Короткий нарис староіндійського (санскритського) письменства». Саме тут він подає характеристику ведичного періоду індійської літератури: «Літературними пам’ятками сеї довжезної доби лишилися чотири величезні збірки різнопорідних творів, віршованих і прозаїч­них, звані ведами...

Іван Франко. Портрет 1898 року. Тут і далі фото з Вікіпедії

Найстарша з них «Ригведа», неоціненна з культурного, літерату­рного і язикового погляду... Ригведа в своїй основній часті зробилася угольним каме­нем дальшого розвою індійської нації». Ригведа (крім неї до ведичної літератури входять Атхарваведа, Самаведа, Яджурведа) – найдавніша пам’ятка давньоіндійської літератури.

До складу Ригведи входять 1028 гімнів. Вони згруповані у десять книг, так званих мандол (букв, “цик­лів”) різного обсягу. Гімни Ригведи звернені до різних богів, яким вклонялися арії. Сама ж Ригведа остаточно склалася близько X – IX ст. до н. е. Гімни оспівують подвиги, благодіяння, велич богів, до них звертаються з прохан­ням багатства, чисельних нащадків, довгого життя.

Хоча Іван Франко високо оцінював гімни Ригведи, вони залишилися поза йо­го захопленням індійською літературою. Перші переклади гімнів Ригведи на ук­раїнську мову з’явилися на 20 років раніше вже згаданої характеристики Ригведи, а надруковані, на жаль, на 8 років пізніше – у 1918 році, в підручнику Лесі Українки «Стародавня історія східних народів», як ілюстративний матеріал. Поки навіть невідома його реакція на пропозицію Лесі Українки: «Маю... між іншими переспіви гімнів з Ригведи, якби Вам що з того придалось, то можу при­слати», – пише вона в листі від 23 жовтня 1893 року.

У 1890 році на свої іменини Леся Українка отримала дарунок – коричневий альбом із сріблястим візерунком та написом «Роésіе». Альбом супроводжував дарчий напис з такими рядками:

Тільки пчола пізнає

Мед затаєний в квітці.

Тільки поет на всьому

Бачить прекрасного слід.

Твоя мама

Цей вірш – переклад з Афанасія Фета, виконаний Оленою Пчілкою (літера­турний псевдонім О. П. Косач, матері Лесі Українки).

Олена Пчілка у волинському трої, 1870-і роки

Але першоджерело рядків Фета – зразок субхашити або «чудового вислову», жанру давньої індійської пое­зії. Так Індія, хоча й опосередковано, ввійшла в життя Лесі Українки. Індійська тема мала продовження. У цей же альбом поетеса внесла недатований автограф двох гімнів Ригведи: «Як не було ще нічого...» (Гімн до найвищого духа Pramatma) та “Батько усієї родини...” (Гімн вогневі – Агні). Всього поетеса переклала 12 гімнів з Ригведи, причому гімн до Ями дату­ється 1890 роком.

Цими гімнами Леся Українка зацікавилась, коли до неї в руки потрапив французький підручник «Історія стародавніх народів Схо­ду» Луї Менара, оскільки 1890 року вона, через обмаль кваліфікованих підручни­ків, писала спеціально для навчання сестри Ольги «Стародавню історію східних народів».

Ось що пише з цієї нагоди Ольга Косач-Кривинюк:

«Леся Українка, як була ще зовсім молодою дівчиною, то вчила свою молодшу сестру. Перед тим, як вчити її історії, Леся Українка звернулась до свого дядька Михайла Драгоманова і попросила його порадити, як краще та по яких джерелах складати курс старо­давньої історії».

Олена Пчілка з донькою Ольгою, фото 1880-х років. http://www.zwiahel.info​

Слова Ольги Косач-Кривинюк, тієї са­ мої молодшої сестри, для якої і створювався підручник, знаходять підтвердження в листі Лесі Українки до Михайла Драгоманова від 18 грудня 1890 року, з якого стає відомим, що вона опрацьовує «Історію» Менара.

Крім того, цей лист має ще одне важливе повідомлення. Поетеса просить Михайла Драгоманова поради­ти їй переклад ведичних гімнів французькою або німецькою мовою, оскільки, як вона пише, «страшенно... сподобались тії гімни по уривках, які я знайшла в «Історії» Menard’a». Як згадує Ольга Косач-Кривинюк, «Драгоманов від­ нісся дуже уважно до того прохання своєї улюбленої племінниці, вибрав німецькі та французькі книжки, які радив їй як джерела, і прислав їй, додавши докладні поради про складання курсу історії».

Леся Українка з сестрою Ольгою. Берлін, 1899 рік

На той час М. П. Драгоманов був один з небагатьох дослідників, який міг на­ дати Лесі Українці найкращу консультацію. До цієї проблематики він звертався ще у статті «Положение и задачи науки древней истории», де подавав перелік пам’яток давнього Сходу, виданих у Західній Європі, і зокрема Ригведи. Зберігся і лист-відповідь Драгоманова від 24.12.1890, в якому він виконує прохання племінниці. Він вказує на два переклади, найбільш важливі на той час – С. Л. Ланглуа та А. Людвіга.

Дядько Лесі Українки Михайло Драгоманов, 1891 рік

Перший повний переклад Ригведи на європейську (французьку) мову, пов’я­ заний з ім’ям С. Л. Ланглуа, опублікований у 1841 – 1851 роках. Це і був перший віршований переклад. Разом з тим праця Ланглуа – скоріше вільний переспів оригіналу і не передає ні його глибини, ні особливостей форми. Переклад А. Людвіга – третій за часом, прозовий переклад на німецьку мову.

М. П. Драгоманов пропонує племінниці вказати точ­но, які саме фрагменти їй найбільше сподобались, аби надіслати необхідне з двох пе­рекладів, а також радить звернутися до російських перекладів Міллера. Лише одне ім’я, варте уваги як перекладача Ригведи, не згадав Дра­гоманов у своєму листі – ім’я Миколи Крушевського, уродженця Луцька, одного з найцікавіших мовознавців другої половини XIX століття, який переклав гімни Риг­веди за програмою Казанського університету, де він викладав, і, мабуть, його переклади не були відомі Михайлу Драгоманову. Вказівки М. П. Драгоманова в згаданому листі досить точно засвідчують стан вивчення ведичної літератури наприкінці XIX століття. На думку І. С. Романченка, для своїх перекладів з Ригведи Леся Українка ско­ристалася не тільки порадами М. Драгоманова, але і його підрядковими перекла­дами.

 Так чи інакше, Леся Українка перекладала гімни Ригведи не з оригіналу, а з перекладу С. Л. Ланглуа, вміщеного в «Історії» Мена­ра, і, мабуть, для коректи користувалася перекладом А. Людвіга. Точніше це можна твердити тільки після всебічного вивчення епістолярної спадщини М. П. Драго­манова і Лесі Українки.

До речі, гімни належать до найпопулярніших, бо хоча б один з них обов’язково включений до антологій давньоіндійської літератури. Перший і другий гімни присвячені Ушас або «Вранішній зорі» (ім’я спільного походження з гр. Бос, лат. Аврора, слов. утро). Ушас – найпоетичніший образ ведичної міфології. Гімни до неї у Ригведі – найбільш поетичні і довершені. Вона – водночас і вічна, і юна, і «Смерті нема їй, ні старощів, завжди в промін­ні приходить». До неї звертаються «Мати богів! Ясне око землі! Вістовнице по­ датків!». Наступні два гімни звернені до Агні (етимологічно відповідає слов, огнь, во­гонь), одного з найпопулярніших богів Ригведи. Агні об’єднує три стихії – небо, воду, землю. Лише один з перекладених гімнів присвячений Індрі, але найбільш відомий і найзначніший. Індра – бог-громовержець, переможець дракона Врітри чи «Чорної хмари», або Агі, який збирався поглинути всесвіт. Почасти нагадує деякими рисами античного Зевса та інших богів індоєвропейської міфології, пов’язаних з тим же природним явищем – слов’янського Перуна, литовського Перкунаса, сканди­навського Тора.

Поетеса переклала гімн про перемогу Індри над Врітрою і ви­вільнення космічних вод з черева Врітри – космічного змія. Багато дослідників вважають, що в образі Врітри слід вбачати втілення первісного хаосу. Перемога Індри над ним символізує космогонічний акт творіння впорядкованого всесвіту: «Індро! Подужавши первістня хмар, ти розбив єси чари / / тих чарівниць, народ­ ження дав сонцеві, місяцю й зорям!».

Манускрипт Ригведи, ХІХ століття

Наступний гімн звернений до Сурії, бога сонця, що мчить по небу на блиску­чій колісниці (його ім’я споріднене, не дивлячись на зовнішню несхожість, із грецьким Геліосом).

Збереглося декілька поховальних гімнів, що відбивають погляди тієї далекої епохи на потойбічне життя. Деякі надзвичайно виразні. Три з них відібрані пое­тесою для книжки. Останній гімн звернений до Ями (Йами) – володаря світу мертвих. Він – перший, хто помер на землі, перший, хто відкрив шлях у потой­бічний світ, він – той, хто дає притулок мертвим: «Мудрих співців, що складали багато пісень в божу славу, / / сонця сторожу, тих Ріші поважних і правих, / / всіх їх до себе прийми ти, о Йама!».

Своїми перекладами Леся Українка зробила перший і дуже важливий крок до вивчення міфологічної спадщини давньої Індії – до багатої і самобутньої культу­ри далекої східної країни. Пам’ятки давньої літератури і мистецтва, літературу і мистецтво сучасної Індії не можна зрозуміти без знання її міфології. Завдяки та­ланту Лесі Українки після видання підручника «Стародавня історія східних наро­дів» українські читачі, і насамперед учні, отримали можливість уперше українсь­кою мовою ознайомитися чи не з найцікавішою літературною пам’яткою в істо­рії людства. До підручника стародавньої історії східних народів Леся Українка повернеться через 20 років, у 1910 – 1911 роках.

Олена Старицька, Леся Українка та Ольга Косач, 1896 рік

Про це свідчить її листування з родичами, зо­крема з сестрою Ольгою. Цьому передувало кілька подій. Наприкінці 1909 року, по приїзді в Гелуан на лікування, Леся Українка працює над перекладами лірич­них пісень давнього Єгипту, бо один з чорнових автографів перекладу датується 1-м січня 1910 року. А в листі до Бориса Грінченка від 15 лютого 1910 року вона пише, що перекладає «давньоєгипетські ліричні пісні (не з ієрогліфів, а з німецького перекладу)», що зацікавили її своєю «подібністю до українських».

У лютому того ж року Леся Українка спілкується з істориком Д. І. Яворницьким, який перебував у Єгипті. В листі до матері за квітень того ж року Леся Українка згадує і Ра, єгипетського бога сонця, і грецького Тіфона, а вітер хамсин (тобто самум) асоціюється в неї з рудим демоном, що змі­нює світ на жовтий кошмар. І взагалі вона під впливом хамсину могла писати тільки на єгипетські теми.

Дмитро Яворницький, світлина початку ХХ століття

До того ж, як уже згадувалося, 1910 року був надрукований нарис І. Я. Франка про давньоіндійську літературу, який не міг пройти поза увагою Лесі Українки. Можна припустити, що перебування в Єгипті, робота над перекладом давньо­єгипетської лірики, виданої німецькою мовою А. Відеманом у 1903 році, спіл­кування з Д. І. Яворницьким, відвідання каїрського музею, враження від пірамід, нарис Івана Франка сприяли відновленню роботи над підручником «Стародавня історія східних народів». Після повернення до Росії, в тому ж 1910 році Леся Ук­ раїнка в листі до сестри Ольги від 1-го вересня пише: «Щодо істор[ичних] запи­сок, то добре б їх переписати і дати якому фаховому знавцеві на перегляд... А може б і варто видати ті записки...».

В листі до Ольги (у листопаді) вона знову повертається до цієї теми: «Щодо історії моєї, то я ніяк не придумаю, до якого історика з нею вдатись. Кримського не хочу трудити, бо знаю, що він час­ то дуже слабує на очі... але може, я попитаю його, до кого б він порадив уда­тись».

Січень 1911 року також починається із згадки про підручник. В листі до Оль­ги поетеса обіцяє, що як навчиться друкувати на машинці, то сама підготує істо­рію до друку. Остання згадка про підручник – майже наприкінці року в грудні: «“Історію” я переглядаю, але бачу, що таки дещо треба насвіжо пе­реписати». І так весь час Леся Українка згадує про роботу над під­ ручником – про матеріали, необхідні для його завершення, про труднощі з кон­сультаціями у фахівців: «Отак як-небудь, може, й сама справлюся без спеціа­лістів, бо де ж їх взяти».

Вона звертає увагу на необхідність ілюстратив­ ного матеріалу для розділів підручника: «малюнки знаряддів з кам’яного періо­ду... трапляються по книжках ... можна буде по Менару і Масперу... поздіймати... відповідні малюнки...». Під час перебування за кордоном, в Гелуані, з’явилося більше можливостей для пошуків нових джерел: «ще й тут, в Гелуані, є дещо підхожого».

Титульна сторінка підручника, виданого Ольгою Косач у 1918 році

І справді, на той час з’явилося ще одне видання «Історії давніх народів Сходу», вже не Луї Менара, а Шарля Масперо, яке незабаром Леся Українка й придбала. Радиться вона з Ольгою і про те, де друкувати підручник. У серпні поетеса з’ясо­вувала можливість видати «Історію» у петербурзькому товаристві, у ве­ресні йшлося про можливий друк у Галичині. У листопаді Леся Ук­раїнка вагається: «Може ти знайдеш кого у Києві, щоб зайнявся коректою і т. п., а може, в Катеринославі будеш друкувати?» – питається вона в сестри, її хвилює і майбутня назва: «Історія давніх народів Сходу. Зложила Леся Україн­ка по Менару, Масперо і інших».

Незважаюючи на постійну роботу, завершення підручника весь час відклада­ється. Затримка з закінченням майже готової роботи викликана тим, як пише поетеса, що «я все ще “вчуся” для неї, бо чимало таки й нового вийшло з того часу, та й старе я вже трохи призабула...». За час, що минув з 1890 року, Леся Українка опанувала англійську мову. І їй стали доступні англійські перек­лади й дослідження з цієї тематики. Тобто збільшилася дослідницька та першоджерельна база, яку треба було опанувати для завершення підручника, щоб до­ повнити його по всіх розділах.

Проте й це не єдина причина затримки. В листі до Ольги за листопад 1911 року Леся Українка пише ще про одну причину: «Мушу признатись, що таки й ся нова драма (що тепер посилаю – «Лісова пісня») стала мені трохи на заваді. Правда, писала я її дуже недовго, 10 – 12 днів, і не пи­сати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій...».

Цей «непереможний найстрій» мав свої підстави: і довге перебування на чу­жині, і неможливість постійно жити на батьківщині за станом здоров’я, і суму­вання за волинськими лісами, згадавши про які, як пише Леся Українка в листі до Агатангела Кримського у жовтні 1911 року, вона й «написала драму-феєрію на честь їм». Про волинські ліси, поліські казки, дитячі враження, як джерела п’єси, згадує поетеса і в листі до матері на початку 1912 року: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку “в умі держала”, ще аж з того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала... Видно вже треба було мені її колись написати...».

Леся Українка

Дійсно, майже всю міфологічну спадщину Волині натхненно використала Леся Українка під час роботи над п’єсою. А перед тим у тому ж листі Леся Ук­раїнка, мабуть, відповідаючи на материне запитання про витоки драми, зауважує: «Щодо імпульсу від М. Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було». Ця відповідь свідчить про те, що при читанні «Лісової пісні» великий літературний досвід Олени Пчілки, її професійне око літератора вловило якийсь вплив у міфологічних образах п’єси.

Справді, якщо проаналізувати творчу діяльність Лесі Українки за 1911 рік, то виявляється, що в січні вона пише цикл поезій «3 подорожньої книжки» –  під час подорожі до Єгипту (з І5 по 21 січня), поезію «На роковини» –  23 лютого і на початку липня «Віла-посестра» 24 листопада – «Адвокат Маркіян», під са­мий кінець року починає роботу над «Камінним господарем». Протягом 1911 року, коли дозволяло здоров’я, Леся Українка, як свідчить її листування, студіює численні видання з історії стародавнього Сходу, серед них і весь доступний ілюстративний, першоджерельний матеріал, необхідний для роз­ділів з історії Єгипту, Вавилону, Ассирії, Індії, а у вересні-жовтні інтенсивно зай­мається редагуванням підручника. Майже увесь спектр міфологічних образів дав­нього світу оточував поетесу під час цієї роботи. Єдиний раз вона відволіклась, коли «чомусь прийшов “слушний час” – я й сама не збагну чому...».

Леся Українка (ліворуч) з сестрою Ольгою. Фото 1896 р. (Ковель). http://www.l-ukrainka.name​

Це був той велетенський поштовх, який не тільки створив «непереможний настрій», але й збагатив усім надбанням світової спадщини використані в «Лісовій пісні» міфологічні уявлення Волині. Фахівець з ведичної міфології неодмінно зверне увагу на спільні риси в образах, скажімо, Ушас і Мавки, Агні й Перелесника, Врітри і Того, що в скалі сидить. Зауважимо, що й Михайло Драгоманов у 1877 роув в рецензії на видані етнографічні матеріали П. П. Чубинського, писав, що ук­раїнські «колядки – це справжні Веди південноруські, за якими можна просте­жити відтінки релігійних уявлень від найдавніших часів до пізніших», зокрема ті колядки, що своїми образами нагадують гімни Індрі.

Обкладинка видання, 1914 рік

Опанування поетесою джерел світової міфології, високий поетичний смак, що відбирав художньо найвиразніші зразки, щасливо поєдналися з материнськими джерелами Волині. І постала натхненна «Лісова пісня». Творча єдність п’єси й підручника була продовжена і після смерті Лесі Українки.

22 листопада 1918 року в Київському драматичному театрі відбулася прем’єра «Лісової пісні». І в цьому ж році двічі в Катеринославі друкується «Історія народів стародавнього Сходу». Окремо переклади Ригведи виділяються у виданні Творів Лесі Українки 1927 ро­ку професором М. Я. Калиновичем. Перші переклади гімнів Ригведи з оригіналу (тобто з ведичного санскриту) здійснив видатний український сходознавець П. Г. Ріттер. Але Ригведа ще чекає свого українського перекладача. Так само чекають своїх дослідни­ків теми, пов’язані зі Сходом і творчою спадщиною Лесі Українки.

Леся Українка. Картина Лариси Іванової, 1961 рік

За матеріалами статті Олени Огнєвої «Леся Українка і Схід» // Східний світ. – 1995. – № 1.  С. 76 – 82.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Реклама

Коментарі

Реклама