Кожен випадок виживання жертв Голокосту індивідуальний та особливий. Різні обставини та фактори допомагали врятуватися євреям під час окупації. Такі приклади зафіксовані як у спогадах жертв, так і їх рятівників і дають науковцям можливість для аналізу обставин виживання євреїв та їхньої стратегії поведінки в часи екстреми.

Багато історій тих, хто вижив під час Голокосту, нині зберігаються в Інституті візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США (Usc Shoah foundation institute for visual history and education). Ця потужна колекція, яку створено завдяки проекту американського кінорежисера Стівена Спілберга, містить понад 52 тисяч свідчень тих, хто пережив Голокост, та тих, хто рятував жертв нацизму, а також ромів, гомосексуалів, свідків Єгови. Опитування проводилося 32 мовами в 56 країнах. На сайті Інституту можна переглянути детальний каталог джерел¹.

Перевагою відеосвідчень є можливість візуально сприймати, а відтак – аналізувати поведінку оповідача. Це дає змогу не лише вивчати факти та події, про які йде мова, а й фіксувати психологічний стан респондента, який інколи промовляє красномовніше за слова.

З кожним роком у світі збільшується кількість установ та країн, що мають доступ до електронного архіву фонду Шоа. Нажаль, в Україні немає таких інституцій. Тому для українських науковців важливу роль відіграють наукові програми закордонних організацій, гранти, завдяки яким вони мають можливість опрацювати дані джерела. Зокрема, підготовити даний матеріал автору вдалося завдяки реалізації гранту НУКІ (німецько-української комісії істориків) 2017 р. 

 

 

Перегляд відеоінтерв’ю здійснювався в музеї «Топографія Терору» в Берліні, про який писалося раніше².

З-поміж трьох сотень відеосвідчень колекції, які мають стосунок до міста Рівне окреме місце посідає розповідь Марії Берзон.

 

Реалізація гранту НУКІ-2017 р. – перегляд відеосвідчення Марії Берзон в музеї «Топографія Терору», м. Берлін

    

Втекти з місця розстрілу в Сосонках в листопаді 1941 р. їй допоміг випадок – у катів закінчилися набої. Далі дівчині вдалося вижити доволі у нетиповий спосіб – завдяки виїзду на роботи до Німеччини як примусова робітниця (перебувала в Берліні з осені 1942 р. по травень 1945 р.). В історіографії Голокосту такі випадки відомі³, однак поки що вони лишаються рідкісними та недостатньо дослідженими.

Відеосвідчення інтерв’юерки (№ 32954) були зняті в м. Рівне російською мовою 20 червня 1997 р., містить відомості від дня її народження (15 березня 1918 р.) до моменту запису. Розмова з інтерв’юером (Геннадієм Тененбаумом) тривала 1 год. 17 хв. (разом з демонстрацією світлин) в спокійному, виваженому тоні. Емоції брали верх лише тоді, коли свідок згадувала про окремі жахливі події – вбивство євреїв в Сосонках (31 хв., 15 с.), а також побажання наступним поколінням (1 год. 9 хв. 10 с).

Історія порятунку Марії Берзон – переплетіння багатьох обставин, що залежала від різних факторів, несподіванок і випадковостей долі (нестача набоїв під час розстрілу, зустріч з небайдужими до неї людьм), зовнішнього вигляду нетипового для євреїв (мала світле волосся) та безумовно, особистих якостей характеру дівчини (витримка, сила духу, сміливість у потрібний момент). 

Марія Теофілівна Берзон (дівоче прізвище Лернер) народилася 15 березня 1918 року в м. Рівне. Найближчі друзі та родичі називали її Манею. Батько, Лернер Сруль в міжвоєнний період в Рівному працював на бійні державної власності – знімав шкіри з тварин. Вуличне прізвисько Сруля було Кейсер. Зі слів доньки, це означало, що він був красивий і мав вигляд, «як багач». Мама, Лернер Рива торгувала на базарі – купувала живою птицю (кури, гуси), різала і продавала м’ясо. Загалом сім’я мала традиційну для євреїв зайнятість. В Марії було 4 сестри: Любов, Блюма, Міхля та Фейга.  Братів не було, хоча мама дуже хотіла сина.

 

З правого боку на ліво: Лернер Сруль (батько), Міхля (молодша сестра, з якою вдалося врятуватися) Марія (оповідачка), Лернер Рива (мама), Любов (старша сестра). Фото зроблено до війни    

  

Родина Лернерів була набожною. Дотримувалися релігійних правил, відзначали єврейські свята та ходили до синагоги, обов’язково святкували суботу. Улюблене свято Марії було Песах. Можливо, для інтерв’юерки воно найбільше запам’яталося тому, що за її словами приготованих наїдків вистачало на місяць.

Достатку в багатодітній сім’ї ніколи не було. Свого дому не мали, а винаймали 2 кімнати в сусіда-єврея (фармацевта). В помешканні були прості меблі (шафа, ліжко), звичайний посуд. Однак мали грамофон, тому в домі часто лунала єврейська музика. Власне, матеріальне (не)благополуччя родини вплинуло на вибір чоловіка старшої сестри Марії – Любові. Не маючи власного приданого, вона вийшла заміж за старшого, однак багатшого єврея з м. Костопіль.

У довоєнний період міжнаціональні відносини Маня згадувала в позитивному ключі. Серед містян переважали євреї, однак проживали й поляки, українці, чехи, росіяни⁴. За словами інтерв’юерки, представники всіх національностей жили мирно. Тут слід відзначити загальну тенденцію відповіді на це питання й інших респондентів свідчень колекції. Їхні позитивні рефлексії можна пояснити тим, що на час згадуваних подій вони майже всі переважно були дітьми та підлітками, світ яких відрізняється від дорослого. Діти, які гралися та ходили до школи разом практично не знали антисемітизму.

Коли розпочалася Друга світова війна, в місті з’явилися біженці з Польщі⁵. Вже тоді точилися розмови про антиєврейську політику Гітлера. Та батьки Марії не вірили у можливість повторення такої ситуації в Рівному, адже раніше її батько служив в армії і знав зовсім інших німців періоду Першої світової війни.

Справжні наміри «визволителів» розкрилися незабаром після їх вступу в Рівне⁶. До окупації міста нацистами сім’я Лернерів не змогла евакуюватися, адже мала п’ятеро дітей. Для цього не було фінансових можливостей – потрібні були гроші, яких сім’я не мала. За словами Марії, знайомі багаті євреї, які виїхали з Рівного – потратили на це великі кошти. Її велика родина, що складала 75 чоловік, загинула, адже ніхто не евакуювався.

Дилема евакуації євреїв була пов’язані з багатьма факторами. Частина вважала, що краще померти вдома, ніж на чужині. Інших прив’язували до себе сім’ї, старші батьки, родичі, які відмовлялися переїжджати за станом здоров’я. Крім того, не хотілося покидати нажите майно. Переїзд на територію СРСР в межах до 1939 р., де не було організовано єврейського життя, виглядав своєрідним «стрибком у невідомість». Словами Т.Снайдера, євреї повністю ще не вирішили, яка окупація гірша – німецька чи радянська⁷.

Відповідальність за злочини нацизму частково несе і уряд СРСР, який виявив пасивність в порятунку та евакуації євреїв, не надавав інформації щодо загрози їх знищення як основних жертв нацистів, а пропаганда заперечувала можливість війни з Німеччиною. Коли ж розпочалася евакуація, проведені заходи не могли бути вдалими з огляду на терміни їх здійснення. Лише 24 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР затвердили постанову про створення Ради з евакуації⁸, а 26 червня в УРСР – Республіканську комісію з евакуації. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 27 червня «Про порядок вивезення й розміщення людських контингентів та цінного майна» першочерговій евакуації підлягали спеціалісти, інженерно-технічний персонал, жінки, діти, інваліди, люди старші 50 років. У постанові не вказувалося на потребу евакуації єврейського населення, хоча воно було однією з перших жертв нацистів.

Характеристика окупованого Рівного оповідачки постає в сірих тонах. Євреї боялися виходити на вулицю⁹. Взагалі це робили рідко, адже німці та поліцейські влаштовували облави, забирали людей, могли без причини побити. На базарі нічого не було купити¹⁰, продукти для харчування (картоплю, хліб) приносили сусіди. Для євреїв застосовано систему позбавлення соціально-економічних, культурних прав, якими все ж в обмеженому вигляді користувалося місцеве неєврейське населення.

Загалом, дискримінація прав жертв Голокосту виявлялася у формі примусової реєстрації, ідентифікації, носінні спеціальних позначень, сегрегації в гетто, обмеженні в продуктах харчування, пересуванні, забороні цивільних правовідносин (одружень), трудовій експлуатації тощо. Такі заходи не лише перетворювали їх в об’єкт принижень, а й створювали грунт для знущання та переслідування.

Коли євреїв почали збирати на розстріл в Сосонки, 5 листопада 1941 р. їм повідомили¹¹, що поведуть на роботи. Батьки Марії вважали це тимчасовою акцією, думали, що повернуться, тому не взяли з собою жодних документів. На собі несли лише пальта, на яких були причеплені жовті лати¹².

Погода не сприяла «переселенцям» – йшов мокрий сніг, дощ, був вітер. Людей похилого віку та малих дітей везли на возах, решта – йшли пішки. Родина Лернерів вирушила з вул. Червоноармійської зранку, бо за словами Марії слід було до 2 години дня бути на місці. Поліцейські ходили по домівках жертв і шукали, щоб ніхто не залишився. Брутальною була поведінка конвоїрів. По дорозі в Сосонки з мами Марії – Риви вони зняли чобітки. Поганому ставленню до євреїв серед охоронців сприяла (не)погода (мокрий сніг, холод), від якої вони робилися ще більш жорстокішими. Під час конвоювання людей били: «Як тільки вони могли знущатися – вони знущалися» – згадувала оповідачка.

На думку Марії, ями для розстрілу в Сосонках євреї викопали самі. З її слів – їх було 4 – одна для дітей, яких кидали туди живими, а інші – для жінок, чоловіків, молоді та старших людей. Її версія відрізняється від досліджень науковців. Так, ями в Сосонках (10 могил) викопали близько 50 полонених з рівненського табору для військовополонених Шталаг 360 (комендант – майор резерву Карл Гербер). Роботи проводилися до 6 листопада включно. Було викопано рів розміром 100 х 10 х 10 м., розділений на кілька частин перемичками шириною 0,5 м кожна, а також ще чотири ями розмірами 5 х 5, 4 х 6, 4 х 5 и 5 х 6 метрів¹³.

Аналізуючи інші інтерв’ю колекції вдалося віднайти свідчення військовополоненого Якова Павленко (Безбоша Зуся), який копав ці рови. Військовослужбовець народився на Київщині. Коли потрапив в полон – змінив ім’я та прізвище на Яків Павленко. В Рівненському таборі для військовополонених Шталаг 360 його з іншими полоненими змусили копати ями. Як згадував сам Павленко, всі думали, що вони їх копають для себе (для військовополонених), але виявилося, що для євреїв Рівного. Після розстрілу жертв Голокосту робітників змушували сортувати речі вбитих. Полонених попередили – якщо хтось візьме щось із речей – на місці будуть розстріляні 10 чоловік. Павленко нічого не брав, але по-скільки було дуже холодно, він запитав, чи можна взяти кофту і йому дозволили це зробити¹⁴.

Зі свідчень Марії Берзон, під час розстрілу змушували роздягатися тих, хто був гарно вдягнутий, а бідних вбивали в одежі. Випадків насилля над дівчатами вона не бачила (хоча це не означає, що їх не було). Загалом в Сосонках 6-7 листопада 1941 р. було вбито близько 17,5 тис. євреїв Рівного (майже половину населення міста). На той час це була третя за масштабом акція «вирішення єврейського питання». Так, 27-28 серпня у Кам’янці-Подільському було знищено 23600, а 29-30 вересня в Бабиному Яру – понад 34 тис. євреїв.

Як свідчать очевидці подій, в Сосонках практикувалися різні способи вбивства. Свідок розстрілу Христина Новаковська згадувала рів довжиною в 100 м, через який були перекинуті колоди. На них зганяли жертв (10-20 чол.). Перед розстрілом всіх змушували роздягатися, чоловіків та жінок підводити до ями окремо. В одному випадку євреїв змушували ставати до ями лицем і їм робили постріли в потилицю, в другому випадку – перед ямою ставили жертв на коліна, в іншому – змушували бігти євреїв до ями і вистрілювали, коли вони наближалися до неї і т.д. Маленьких дітей кидали живцем у ями, а також підкидали вгору і стріляли на льоту¹⁵. Колишній командир 1-го взводу 3-ї роти 320-го поліцейського батальйону Альфред Петерейт у свідченнях слідчим органам ФРН 1960 р. вказував, що в «Сосонках» знаходились 10-12 могил розміром близько 10 х 4 м.

Євреїв змушували заходити в яму, де їх розстрілювали з автоматів в потилицю. Поблизу місця екзикуції була велика кількість одягу, але в одній ямі Альфред бачив одягнутих розстріляних чоловіків, жінок та дітей. Дані свідчення підтверджують слова Берзон про те, що не всіх євреїв роздягали¹⁶. В акті судово-медичної експертизи масових могил в Сосонках вказано, що трупи в ямах лежали в 15-17 рядів. Серед оглянутих тіл були такі, кульові поранення яких не були смертельними і не могли бути причиною смерті. В зв’язку з цим експертизою встановлено, що частину поранених захоронено живими¹⁷. Слід зазначити, що від пережитого у катів та їхніх жертв, яким вдалося вижити виникали психологічні травми, вони втрачали розум¹⁸.

Випадок Марії, яка стояла в черзі на розстріл, інтерв’юер зафіксував так:
     - Ви бачили як розстрілювали?
     - Звичайно.
     - Це на очах було у Вас?
     - Звичайно, ми стояли в черзі.
     - Розкажіть про чергу.
     - Набрали чоловік 50-60. Розстріляли – назад брали, розстріляли – назад брали. І ось їм набоїв не вистачало.
    

Коли остаточно стала зрозуміла доля євреїв, матір наказала своїм донькам тікати. В цей момент, коли наступила черга на розстріл Марії – у вбивць закінчилися набої, і вони відлучилися, щоб поповнити запаси. Невеликий проміжок часу Маня використала для втечі зі своєю молодшою сестрою – Міхлею.
    

Неочікуваний поворот подій у розповіді Марії викликав запитання в інтерв’юера, адже під час акцій «вирішення єврейського питання» завжди була велика кількість охоронців, які не могли так легко відпустити жертву. Однак Марія запевнила та повторила, що їй пощастило втекти, тому що в катів закінчилися набої:
     - Хто Вас відпустив з того місця, де розстрілювали?
     - Хто мене відпустив? Ніхто мене не відпустив. Ми втекли. Там нікого не було. Вони пішли за набоями. І в цей момент я була вільна, і я змогла втекти. Мені пощастило. Я і сестричка.

Таким чином, утікачкам вдалося вибратися із зони розстрілу, поблизу якої зустріли проїжджаючих на возі селян (українська сім’я). Чоловік запитав у дівчат хто вони і куди йдуть, на що Марія відповіла, що вони – польки і йшли по хліб (населенню міста видавали хліб по картках). Неправда виявилася відразу, адже на одязі дівчат були жовті лати, які окупанти змушували носити лише євреїв. Незважаючи на брехню, українець повідомив сестрам, що їх врятує. Разом зі своєю жінкою вони переодягнули дівчат, сховали їх у віз та накрили одягом (в інтерв’ю – «лахами»).

Доїхавши до тюрми, рятівник повідомив, що далі везти сестер не може через небезпеку викриття. На цьому вони розпрощалися. Нажаль, інтерв’юерка не дає чіткого пояснення хто були її рятівники. Ідентифікувати їх зараз неможливо, адже імен Марія не назвала, а лише повідомила, що вони були українцями. Однак вдячність єврейки за врятоване життя в цьому випадку слід особливо підкреслити. Незважаючи на 4 місце України в світі за кількістю Праведників народів світу (2573 особи¹⁹), першість в ієрархії злочинців серед окупованих народів деякі євреї у свідченнях відводять саме українцям.

Далі в Марії з Міхлею відбуваються дві доленосні зустрічі, що вплинули на їх життя. Після прощання з українською сім’єю вони опинилися біля вокзалу, де познайомилися з партизаном. Хоча вони не повідомляли, що єврейки, він зрозумів в чому справа і допоміг їм виїхати з Рівного, відправивши на товарному поїзді в Мінськ. Там Марія зустрілася з полькою, з якою разом виїхала у Варшаву і яка допомогла їй виробити польський паспорт на ім’я Бук Марія Трохимівна, а її сестрі Міхлі дісталося ім’я Ірина. Як і в попередньому випадку, незнайомі люди, що надали сестрам допомогу (партизан та полька) лишаються не ідентифікованими (без імен та прізвищ).

Однак довго радіти порятунку не судилося – доля випробовує сестер і далі карколомними поворотами у житті. Осінньої ночі 1942 р. у Варшаві сталася облава, після якої їх як полячок з іншими впійманими забрали до Німеччини на роботи. Опинившись в Берліні, сестри потрапили до різних господарів і на деякий час їхні долі розійшлися. Марію забрала заможна сім’я Ганса Герберта (чоловік володів 400 фабриками). «Я була молода, інтересна дівчина» – згадувала Марія, тому її і взяли. Обов’язком робітниці було слідкувати за порядком у великому домі з 15 кімнатами.

Цікаво, що донька – німця Герберта мала чоловіка-єврея, однак з встановленням гітлерівських порядків його вбили. Про німецьку господиню, дружину Кейтен Гербер Марія згадувала позитивно: «Вона була дуже добра, ця німка, він був бандит, а вона хороша». Зовсім іншим був її чоловік Ганс. Як факт жорстокого ставлення до неї згадувала випадок, коли набирала капусти в підвалі і забула її прикрити – він ударив її в зуби так, що кров потекла.

Звісно, що життя примусових робітників було тяжким. Приниження та страх були постійними супутниками працівниці. Однак умови, в яких проживала Марія – не порівняти з тими, в яких опинилися євреї в окупованих нацистами східних територіях (зокрема, в рідному Рівному). У Німеччині Марія жила в окремій кімнаті. Їй було дозволено виходити один раз в неділю в місто, спілкуватися з поляками. Вона мала триразове харчування і за роботу їй сяк-так платили (перераховували гроші на картку). На жодну з цих «благ» в окупованій Україні євреї претендувати не могли, особливо, коли потрапляли в гетто.

 

З польськими подругами-працівницями Зосею та Басею в Берліні. Марія Берзон – по центру. Фото зроблено в Німеччині перед від’їздом в 1945 р.    

 

До самого завершення війни сім’я Гербертів вважала, що в них працює полька, адже Марія мала біле волосся, мала не схожу на єврейську зовнішність. Господарю Гансу призналася, що вона «юде» вже тоді, коли в Берлін прийшли радянські війська і їй нічого не загрожувало. Від такої звістки, як згадувала Марія, – Гансу стало погано. Після цього його вивели на вулицю і розстріляли. Дружина Кейтен спромоглася виїхати. Коли стало зрозуміло, що прийдуть радянські війська, вона постійно повторювала: «Рускій Іван приїде, він мене поб’є, буде мене насилувать». Чоловіку виїхати не дозволили у зв’язку з його важливими посадовими обов’язками на роботі.

Доля меншої сестри Міхлі (Ірини) склалася менш вдало. Її забрали у Шварцвальд нянею. Одного разу її господарі вивезли в ліс і жорстоко побили за те, що не вберегла дитину, яка випала з її рук.

 

Сестра Міхля, з якою Марія втекли від розстрілу в Сосонках та врятувалася    

 

Після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. в Марії з’явилася можливість повернутися додому. В супроводі солдат Марія з іншими дівчатами – примусовими працівницями (20 чол.) з Берліну до Брест-Литовська йшла пішки. А вже звідки приїхала до Рівного, де оселилася в домі Германа (колишнього знайомого батька – єврея), по скільки її дім був зруйнований. Слід зазначити про масштаби руйнувань будівель Рівного в ході війни. Під час бомбардувань загинуло 4000 жителів. Загалом місто, що мало 5000 будинків, за час окупації втратило 845 житлових будинків і будівель²⁰, ще понад 3000 тисячі будинків потребували капітального, середнього та поточного ремонтів²¹.

В 1946 р. Марія одружилася. Вона часто заходила в гості до подруги-офіціантки, де її запримітив майбутній чоловік Хаїм Якович Берзон. Під час війни він був на фронті, а потім працював в НКВС, був фельдшером зі званням капітана. Визволяв Луцьк, Рівне, дійшов до Берліну.

 

Марія Берзон з чоловіком Хаїмом Яковичем Берзоном та донькою Іриною    

 

Робота чоловіка вимагала виїхати на Камчатку, де 5 років у штабі він працював фельдшером. Там в 1951 р. народилася донька – Ірина. Однак через її хворобу (туберкульоз) лікар порадив виїхати в місце з іншим кліматом. Таким чином сім’я знову переїхала в Рівне. Там Хаїм працював фельдшером в лікарні до смерті в 1956 р. (не витримало серце, адже був поранений, зберігся осколок). У Марії Берзон лишилася донька та внучка (внука вбили).  На момент відеосвідчення (1997 р.) інтерв’юерка отримувала пенсію 37 грн., велику частину якої витрачала на ліки (проблеми з серцем).

 

Марія Берзон з донькою Іриною, зятем Юрієм, внучкою Олександрою Рітерами    

 

Завершення розмови у всіх інтерв’ю колекції традиційне. Інтерв’юери просять оповідачів висловити побажання наступному поколінню, або ж застерегти їх на майбутнє. На це Марія відповіла: «Щоб вони ніколи горя не знали. Щоб вони не бачили те, що бачила я. Найголовніше, щоб війни не було. Це найголовніше».

Досвід виживання Марії Берзон – не типовий і надзвичайно рідкісний. Євреїв, які спромоглися врятуватися від Голокосту в самому серці нацизму – одиниці. До цього часу на Рівненщині було відомо про 6 євре(йок)їв – працівник(ць)ків Райху: Сем (Саша) Генірберг з Дубно, Хаім Клоц з Рівного, Марія Грибова-Фішман та Лея Фрідман з Тучина, Реня Оксенгорен з Костополя, Ривка Брегман-Хорпак з Мізоча. Крім того, відомо про євреїв-військовополонених з Рівненщини польської (3 чол.) та радянської (3 чол.) армій, які після війни повернулися на Батьківщину²². Втеча від нацистської дійсності і праця в Німеччині для примусових працівни(ць)ків стала засобом виживання. Така можливість не була б реалізована, якби не працездатний вік та низка умов об’єктивного та суб’єктивного характеру.

Отже, аналіз обставин, які привели до порятунку Марію Берзон під час Голокосту свідчить, що модель поведінки жінки відрізнялася від стратегії виживання євреїв в окупованих східних територіях. Марії не потрібно було переховуватися, а навпаки – щодня бути на видноті нацистів, контактувати, жити «разом з ворогом». В той же час євреї східних окупованих теренів задля виживання змушені були постійно переховуватися (в сусідів, в лісах), йти в партизани, воювати тощо. Їхній контакт з ворогом був би смертельним. З іншого боку, без приховування національності Марії не вдалося б лишитися живою. Натомість такий шанс був в інших євреїв. Наприклад, переховуючи жертв Голокосту, євангелісти-баптисти сприймали євреїв своїми братами, а врятувати їх вважали священним обов’язком. В партизанські загони євреїв приймали через їхню трагічну долю, бажання і мотивацію мстити та воювати (хоча і там нерідко траплялися випадки антисемітизму).

На порятунок Марії Берзон впливали як фактори особистісного характеру, так і випадковості, які від неї не залежали. З одного боку тим, що лишилася живою, вона завдячує психологічними особливостями, бажання вижити, ризикованими діями в потрібний момент (втеча від розстрілу біля ями). Крім того, допомагали в порятунку і зовнішні ознаки, фізіологічні особливості – не схожа не єврейську зовнішність (німці-господарі не здогадувалися, що вона єврейка). Однак, велику роль в порятунку дівчини відіграли випадкові обставини, кожна з яких могла відіграти ключову роль.

Чи залишилася б Марія живою, якби у вбивць не закінчилися набої, коли вона вже підійшла в черзі до ями смерті? Чи вдалося б їй врятуватися, якби не зустріла українських селян-рятівників, які переховали її на возі? Як оцінити роль випадкових зустрічей з партизаном, що допоміг їй виїхати в Мінськ та полячки, яка допомогла з підробленими документами у Варшаві? Це ключові моменти її порятунку. І хоча випадковості відіграли тут провідну роль, історія Марії Берзон вчить нас ніколи не опускати руки в екстремальній ситуації та завжди боротися до кінця. Пережитий жіночий досвід – подолання особистістю нацистської дійсності всупереч життєвим реаліям.

historians.in.ua

 

---

1.Веб-каталог архіву візуальної історії Інституту фонду Шоа див.: http://vhaonline.usc.edu/biosearch/bioSearch.aspx
2. Михальчук Р. Пам’ять про Голокост у Мізочі: роздуми про українські та закордонні комеморативні практики http://uamoderna.com/event/mykhalchuk-memory-about-holocaust
3. Для прикладу, див.: Пастушенко Т. "В’їзд репатріантів до Києва заборонено…": повоєнне життя колишніх остарбайтерів та військовополонених в Україні / Наук. ред. О. Лисенко; Реценз.: Г. Боряк, О. Удод, Т. Пентер. НАН України. Інститут історії України; Нім. фонд "Пам’ять, відповідальність і майбутнє". – К., 2011. – 164 с.; Данильчук В. Р. Рейхскомісаріат – Рейхові: українці з Рівненщини на примусових роботах в Австрії та Німеччині. – Рівне, 2013. – 282 с. Її ж. До проблеми порятунку євреїв Рівненського регіону під час Другої світової війни на роботах у Німеччині та в статусі військовополонених / В. Р. Данильчук // Голокост і сучасність. – 2014. – Вип. 1 (12). – С. 9-23. Її ж. "Вижити…": виїзд на роботу до Німеччини як один із способів порятунку євреїв Рівненщини під час Голокосту / В. Р. Данильчук // Іван Огієнко і сучасна наука та освіта. Серія : Історична та філологічна. – 2015. – Вип. 11. – С. 42-49.
4. Національний склад міста початкового періоду нацистської окупації подають матеріали реєстрації місцевого населення Рівненської міської управи (відбувалася з періодичністю в один – два тижні). Наприклад, за підсумками реєстрації 16 жовтня 1941 р. в місті виявлено представників 24 національностей – всього 37028 чол., серед яких були 20162 євреїв, 8821 поляків, 5561 українців (Держархів Рівн. обл., ф.Р-33, оп. 1, спр. 355. – арк. 8). Остання реєстрація населення міста, де зафіксовано євреїв перед розстрілом в Сосонках проведена 1 листопада 1941 р. Тоді було вказано найбільшу їх кількість в порівняні з попередніми реєстраціями – 20300 чол. (Держархів Рівн. обл., ф.Р-33, оп. 1, спр. 355. – арк. 10).
5. На передодні Другої світової війни у місті налічувалося близько 25 тис. євреїв. Разом з біженцями із Польщі їх кількість становила близько 30 тис. чол. (Encyclopedia of the Holocaust. Israel Gutman, Editor in Chief. – Jerusalem: Yad Vashem, 1990. – Vol. 3. – p. 1308).
6. Рівне окуповано нацистами 28 червня 1941 р. (Освобождение городов : справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны, 1941–1945 / М. Дударенко, Ю. Перечнев, В. Елисеев [и др.]. – М.: Воениздат, 1985. – С. 206).
7. Snyder T. The Life and Death of Western Volhynian Jawry, 1921–1945 / T. Snyder // The Shoah in Ukraine : History, Testimony, Memorialization / Edited by Ray Brandon and Wendy Lower. – Bloomington: Indiana University Press; United States Holocaust Museum, 2008. – Р. 91.
8. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 : документы и материалы : в 3 т. Т. 1 : Украинская ССР в первый период Великой Отечественной войны (22 июня 1941 г. – 18 ноября 1942 г.) / сост.: Д. Григорович, К. Архипенко, П. Добровольский [и др.] ; ред. Л. Лазуренко. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 267.
9. Євреям Рівного було заборонено переселятися в інші населені пункти. Згідно указу гебітскомісара Рівного д-ра Беєра від 15 жовтня 1941 р. «жидам залишати місце перебування без дозволу гебітскомісара забороняється». В той же час «подорожній рух арійського громадянства» не потребував спеціального дозволу (Держархів Рівн. обл., ф.Р-22, оп. 1, спр. 4, арк. 2).
10. Згідно указу гебітскомісара Рівного д-ра Беєра від 4 листопада 1941 р., торговим днем в місті був четвер. Дозволялося торгувати від 7 до 13 години. Кожний продавець мусив виписати в місці продажу своє прізвище та місце помешкання в німецькій та на українській мовах. Недотримання розпорядження каралося штрафом у 1.000 карб., арештом і конфіскацією товару. Карі підлягають продавець і покупець (Держархів Рівн. обл., ф.Р-22, оп. 1, спр. 4, арк. 4-4 зв.).
11. В свідченнях інших євреїв згадується, що оголошення були наклеєні на стовбах 6 листопада, де вказувалося зранку 7 листопада з’явитися на «Грабнику», взявши з собою запас продуктів на 3 дні: Розенберг Едуард Георгійович (ГАРФ, ф.-7021, оп.71, д. 40. – л.11 об.), Раблинська Емілія Яківлівна (Держархів Рівн. обл., ф. Р-534, оп. 1, спр. 4. – арк. 210-211) тощо.
12. Згідно указу гебітскомісара Рівного д-ра Беєра євреї Рівненської округи повинні були носити знак у формі жовтого круга (8 см. в діаметрі) від 19 вересня 1941 р. Цей знак мав бути на лівій частині грудей та на середині спини, зроблений з матерії, або з тривкого паперу. Недотримання розпорядження каралося штрафом у 1000 карб. (Держархів Рівн. обл., ф.Р-22, оп. 1, спр. 3. – арк. 1).
13. Круглов А. Уничтожение евреев в г. Ровно в начале ноября 1941 года в свете немецких документов // Голокост і сучасність. – № 1 (11) 2012. – С. 108.
14. USC SFI VHA, 1561, Yakov Pavlenko.
15. Держархів Рівн. обл., ф. Р-534, оп. 1, спр. 4. – арк. 197-199; Burds, J. Holocaust in Rovno: The Massacre at Sosenki Forest, November 1941. – New York, 2013. – p. 52.
16. Круглов А. Уничтожение евреев в г. Ровно в начале ноября 1941 года в свете немецких документов // Голокост і сучасність. – № 1 (11) 2012. – С. 140.
17. ГАРФ, ф.-7021, оп.71, д. 40. – л. 4.
18. Burds, J. Holocaust in Rovno: The Massacre at Sosenki Forest, November 1941. – New York, 2013. – p. 101.
19. Дані станом на 1 січня 2017 р. Сайт Яд Вашем: http://www.yadvashem.org/yv/ru/righteous/statistics.asp
20. Сообщение Чрезвычайной Государственной Комиссии по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков. О разрушениях, грабежах и злодеяниях немецко-фашистских захватчиков в г. Ровно и Ровенской области. – Госполитиздат, 07 мая 1944. – С. 4.
21. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні : зб. докуметів і матеріалів / упоряд. : І. Л. Бутич (кер.), А. А. Батюк, П. М. Костриба, В. В. Кузьменко, Л. П. Нагорна [та ін.]. – К.: Держ. вид-во політ. лі-ри УРСР, 1963. – С. 293.
22. Данильчук В.Р. До проблеми порятунку євреїв Рівненського регіону під час Другої світової війни на роботах у Німеччині та в статусі військовополонених / В. Р. Данильчук // Голокост і сучасність. – 2014. – Вип. 1 (12). – С. 9-23.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.