§ «Святий Луцьк»: різна доля місцевих євреїв

«Святий Луцьк»: різна доля місцевих євреїв

До Другої світової війни на Волині, зокрема в містах, жило багато євреїв. Яка доля спіткала їх по всій Європі, де панував нацистський чобіт, відомо. Тільки з Луцька розстріляли 18 тисяч євреїв. Убивства відбувалися протягом двох місяців біля села Гіркої Полонки. Проте дехто зумів вижити. Одним із таких був Йоель Перел, який повернувся до міста в 1945 році, вже після закінчення війни. Спогади про те, яким він зустрів місто у той час, викладено у книзі «Святий Луцьк: меморіальна книга Луцька», яку надрукували у 1961 році в Тель-Авіві. (Переклав з івриту англійською Леонард Прагер, з англійської – Олександр Котис). Подаємо уривки з книги.

«Я поїхав до Луцька в 1945 році з настроєм відвідати могилу моїх батьків, з глибоким сумом в очах, дивлячись байдуже на все і всіх, з тугою на серці.

Я бродив головною вулицею, Ягеллонським проспектом, і шукав знайомі обличчя людей, яких я міг би знати. А перед очима мені стояв кривавий напис на грубій пофарбованій меморіальній плиті з листового паперу, яку підтримували дві металеві рейки на імпровізованому насипі в Полонці: «18 тисяч жителів Луцька, убитих гітлерівцями». Вісімнадцять тисяч! Серед них – моя мама, чотири брати і три сестри! Невже жоден не вижив?

Перетинаючи Базиліанський Міст, біля церкви я побачив кількох базарниць із розкладеним товаром. Одна з них видалася знайомою – струнка жінка з блідим обличчям, глибокими темними невиразними очима, тонкими бровами і густими віями, густим чорним волоссям з широкими смугами сивого – я спробував згадати, хто вона і де я її бачив. Вона зауважила, що я дивлюся на неї, і, здавалося, ось-ось наблизиться до мене, але раптом завагалася, розвернулася, ніби щось забула, і сором’язливо опустила очі. Тоді я згадав її, підійшов і прошепотів: «Ти не впізнаєш мене, Баше?». «Я впізнала тебе», – сказала вона ще тихіше, ніж я прошепотів. Але помітивши, як інші жінки дивляться на нас із цікавістю, промовила: «Ви можете відвідати нас за адресою…» Вона дала мені свою адресу.

Я продовжував свою прогулянку. Кафедральний храм Prakov досі стояв (невідомо, що автор мав на увазі. Можливо, Покровську церкву або кафедральний костел Петра і Павла, інших церков на маршруті автора у той час не було. – ХЛ.). Напроти  були руїни зруйнованої батьківської хати, де я провів дитинство. Будинки біля головної вулиці, де раніше жили мої сестри Фрейда та Рейзел і мій брат Бенціон, ще стояв, хоча нижня стіна кухні впала. (Здається, стіна обвалилася тієї ночі, як я з’явився в Луцьку.) У цьому будинку висіли гобелени мого брата, були його меблі, швейна машина, навіть його радіо було там. Я бачив наповнені страхом, але все ж нахабні погляди українців, які сиділи навпочіпки, і швидко пішов далі.

Майже всі єврейські будинки в околицях лежали в руїнах. Маленькі вулички були вкриті сміттям і шматками скла, які відбивали сонячне світло. Це було схоже на безлюдну пустелю. Дерев’яна з високими вікнами Караїмська Синагога стояла недоторканою. Від Великої Синагоги тільки стіни залишилися, дах обвалився. Кравецька Синагога і Синагога «Ранок» були також зруйновані».

* * *

Сьогоднішня окупація частини України російськими новоявленими «фашистами» змушує багатьох жителів Донбасу покидати рідні домівки і їхати на мирні території  України. Проблема біженців ще не стоїть гостро.

Проблема переслідувань і переховувань – класична тема військових конфліктів та воєн. Коли під час Другої світової війни нацисти знищували євреїв по всій Європі, в тому числі й на Волині, серед місцевого населення знаходилися люди, які ховали в себе євреїв, хоча їх самих переслідували окупанти.

Одну з історії про те, як українець неподалік Луцька рятував багатьох євреїв, описали самі учасники тих подій. У книжці «Святий Луцьк» є багато біографічних історій та спогадів з Волині. Одну з них написала Шошана Якубович, яка вижила тільки завдяки доброму серцю її захисників.

«Я брала ручку в руки кілька разів. Хотіла написати про мого любого і добродушного Вітольда Фоменка. Шкодую, що не можу пригадати імена усіх людей, яким він допомагав, але обличчя тих євреїв, яких він рятував, чітко стоять перед моїми очима. Я побачила вперше Вітольда Фоменка уже після того, як усі наші сім’ї з ґетто були вбиті. Я вижила завдяки випадковості і втекла у село під назвою Підгайці. Чимало єврейських хлопчиків і дівчаток працювали там на полях, Вітольд Фоменко відвідував їх часто. Він допомагав їм отримати документи та ліки. Серед іншого – приносив кисневу воду для єврейських дівчаток, щоб вони могли фарбувати волосся в світлий колір і бігти з села рятувати себе.

Мені тоді було 11 років і на вигляд я була як мала світловолоса неєврейська дитина. На прохання Вітольда, його мама взяла мене до себе, незважаючи на те, що він уже й так переховував трьох євреїв у себе вдома. Живучи там, я помітила, як багато людей різного віку приходили в їхній будинок ввечері – так, ніби це був якийсь готель. За винятком, що в готелі ви оплачуєте свій рахунок, а Фоменки ризикували заплатити життям за гостинність.

Фоменко знаходив різні сховища для тероризованих і переслідуваних євреїв у християн, нерідко платячи за них із власної кишені. Він обіцяв цим християнам світ, коли війна закінчиться. На жаль, війна тривала довше, ніж усі думали, і з часом сусіди цих добрих християн повідомили в поліцію про переховування євреїв. Часто це призводило до арештів і страти євреїв. Тоді нові труднощі з’явилися у Вітольда і його сім’ї. Він був на сторожі день і ніч, заглядав у шпаринки дверей, побоюючись пошуків євреїв у його будинку. На щастя, на нього ніхто не доніс. Але налякані християни, яким вдалося втекти з поліції і які раніше переховували євреїв на його прохання, приходили до Вітольда по допомогу. Йому доводилося шукати нові місця для тих, хто вже переховувався раніше.

Не раз євреям вдавалося уникнути німецьких лещат. Вони приходили до Вітольда, і той з подвоєною енергією починав їм допомагати. Його мати також була хорошою жінкою, батько був ніжною і м’якою людиною. Я дуже їх любила. Від Фоменків я отримала краще з їжі та одягу. Я зобов’язана своїм життя їм».

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Олександр КОТИС

Коментарі