Під час франко-російської війни 1812 року одна жінка вирішила переодягнутися чоловіком і на рівні з ними воювати на конях.

Її було звати Надія Дурова – учасниця Смоленської і Бородинської битв, письменниця. Одна з найколоритніший і загадкових фігур тієї війни.

Про життя Надії Дурової ми дізнаємось із її мемуарів, що були опубліковані в журналі «Сучасник» у 1836 р. №2. У передмові, написаної О. Пушкіним, сказано, що їх автором є та сама жінка, що служила рядовим у кінно-польському уланському полку і яка наробила на початку ХІХ століття багато шуму.

«С неизьяснимым участиемь прочли мы признания женщины, – пише письменник у передмові, – столь необыкновенной; с изумлениемь увидели, что нежные пальчики, некогда сжимавшие окрававленную рукоять уланской сабли, владеють и перомь быстрым, живописнымь и пламеннымь».

Родинне життя не склалося

Надія Андріївна Дурова народилась 17 вересня 1783 року в Києві. Батьками були гусарський ротмістр Андрій Васильович Дуров і Марія Тимофіївна Олександрович. Дурови з перших днів повинні були вести мандрівне полкове життя. Мати, що хотіла мати сина, зненавиділа свою дочку. Проте дівчинка стала улюбленицею батька.

З чотирьох місяців її вихованням займався фланговий гусар Ахматов. І дівчинка, хоча ще не вміла ходити, виростає повністю військовою дитиною, дочкою полка, її оточує військова атмосфера. Шаблі, рушниці, пістолети стають її іграшками, військова музика, ранкові та вечірні зорі милують її очі, ніжать дитячий слух, періодично міняючись голосними криками: «ескадрон! наліво кругом, марш!». Для дівчинки ці звуки стали настільки звичними, як колискова.

У 1789 році батько подав у відставку і отримав місце городничого в місті Сарапулі В’ятськой губернії. Вихованням Надії зайнялась мати. Вона стала її привчати до рукоділля, господарства, але з цього нічого не вийшло. Андрій Васильович займався освітою Надії, навчив грамоті, прищепив любов до літератури, спонукав до вивчення французької мови. Коли донька підросла, подарував їй черкеського коня Алкіду, їзда на якому стало згодом улюбленим заняттям.

У 1801 році Надія Дурова була видана заміж за голову земського суду Василя Чернова, і через два роки у них народився син Іван. Ці факти своєї біографії Дурова ніде не описала, і довгий час її біографи не знали про ці сторінки її життя. Але у В’ятському архіві збереглися документи – сторінки з метричної книги Вознесенського собору міста Сарапула із записом про вінчання Надії Дурової з Василем Черновим і про хрещення їх сина Івана.

Проте родинне життя Чернових не склалося. Надія повернулася в рідну домівку з сином. Така невгамовна натура не змогла ужитися під родинним гнітом, звичайним у той час в Російській імперії. На початку XIX ст. такий вчинок був недопустимим. Жінка не повинна була опиратися долі. І мати вимагала, щоб дочка повернулася до чоловіка. А Надія вибрала іншу дорогу. Вона вирішила стати воїном.

Воєнна авантюра «гусара»

17 вересня 1806 року в день своїх іменин Надія Дурова таємно переодягнулася в чоловічий костюм, обрізала свої коси, на березі ріки залишила своє жіноче плаття і вночі втекла з рідної домівки. Ось, що вона відчувала, коли втікала з отчого дому:

«И так я на воле! свободна и независима! я взяла мне принадлежащее – мою свободу: свободу! драгоценный дарь неба, неотъемлимо принадлежащий каждому человеку».

Вона наздогнала козачий полк, який проходив через місто Сарапул, назвалася сином в’ятського дворянина і приєдналася до цього полку. Разом з ними дійшла до міста Гродно, де знаходилися регулярні війська.

Надія Дурова завербувалася в кінний Польський полк товаришем під іменем Олександра Соколова. «Товариш» – це рядовий дворянського походження. Військова служба була складною. Щоденна муштра, цілий день доводилося сидіти на коні, розмахувати шаблею, списом. Але Надія Дурова нічим не проявляла своєї слабкості, була витримана, смілива. Ніхто не знав, що вона жінка.

 

 

У 1806 році Наполеон Бонапарт, захопивши майже всю Європу, з півмільйонною армією воював на території Пруссії. Виступаючи союзником Пруссії, передові частини російської армії в кінці листопада зайняли Варшаву. У місті Гродно збиралися піхотні і кавалерійські полки.

Перша велика битва сталася 24 травня 1807 року під Гутштадтом. Це був перший бій Надії Дурової, в якому вона врятувала життя пораненому російському офіцеру, проявила героїзм і відвагу.

Після запеклих зіткнень із супротивником на берегах річки Пассарги 25 і 26 травня російська армія в ніч з 27 на 28 травня 1807 року почала відходити до міста Гейльсберг. Французи вирушили за ними. Наполегливі бої між французькими і російськими полками сталися в селищах Вольфсдорф і Анкендорф. 29 травня 1807 року о 10 годині розпочалася битва біля Гейльсберга. Російська кавалерія зав’язала рукопашну сутичку з французькою кавалерією і зупинила її. А гвардійська артилерія, що стояла на правому березі Алле, проти устя річки Спуйбах, інтенсивним картечним вогнем зупинила французьку піхоту.

Про цей день Н. Дурова згадувала у своїх «Записках»:

«Ах, человек страшен в своем исступлении! Все свойства дикого зверя тогда соединяются в нем! Нет! Это не храбрость! Я не знаю, как назвать эту дикую, зверскую смелость, но она не достойна называться неустрашимостью!»

Під час підписання Тільзітського миру Н. Дурова закохалася в імператора Олександра І. Напередодні битви вона написала лист батьку, в якому просила вибачення за заподіяний біль. Батько, задіявши всі свої зв’язки, розшукав її і зажадав повернути в рідну домівку. Цей лист дядько, що жив у Петербурзі, показав знайомому генералові, і незабаром слух про кавалериста-дівицю дійшов до Олександра І.

Після наказу імператора Н. Дурова була відправлена до Петербургу. 31 грудня 1807 року відбулася і перша зустріч з Олександром I. Граф Буксгевден у своєму рапорті характеризує Соколова як відмінного солдата, здатного до просування по службі.

Імператор, уражений самовідданим бажанням жінки служити батьківщині на військовому терені, дозволив їй залишитися в армії. А щоб рідня більше не змогла її знайти, перевів її в Маріупольський гусарський полк в чині підпоручика під ім’ям Олександрова Олександра Андрійовича, похідним від його власного. Варто зазначити, що Олександр І нагородив Надію Дурову Знаком відзнаки військового ордена – срібним Георгієвським хрестом.

 

 

У гусарському полку служити було дорого, тому 1 квітня 1811 року Надія Андріївна перейшла до Литовського уланського полку. З цим полком вона брала участь у походах проти Наполеона, Смоленській та Бородінській битвах. Під час Бородінської битви охороняла Семенівські флеші, була контужена ядром в ногу, і виїхала для лікування до Сарапул. Пізніше служила ординарцем в Кутузова.

У травні 1813 вона знову з’явилася в діючій армії і взяла участь у закордонному поході російської армії. Вона відзначилась при облозі фортеці Модлін у Польщі та взятті міста Гамбурга.

Кавалерист-дівиця на Волині

Після виходу на пенсію, Н. Дурова жила то в Сарапулі, то в Єлабузі. Ходила вона постійно в чоловічому костюмі, всі листи підписувала прізвищем Александров, сердилася, коли зверталися до неї, як до жінки. Останні роки життя Дурова провела в маленькому будиночку молодшого брата в місті Єлабузі.

Більшість російських літературознавців і критиків вважають, що у 1836 році розпочалась літературна діяльність Н. Дурової. Велике значення при цьому мало знайомство з О.С. Пушкіним. Прочитавши її мемуари, він підбадьорював її листами і усними похвалами, якими осипав при зустрічі. У 1836 р. уривки із «Записок» О. Пушкін опублікував у журналі «Сучасник».

У своїх літературних працях Дурова описує багато місць, де перебувала. На Волині вона гостювала в Дубному, Мізочі, Клевані, Дубровиці.

 

 

У Дубно Надія Дурова потрапила під іменем корнета Олександра Соколова, виконуючи військове доручення. На той час вона уже здійснила свою неймовірну мрію – видати себе за чоловіка і потрапити на військову службу. Отож, юний корнет Соколов прибув, доставивши депешу у штаб графа Суворова у тутешньому замку. Військові дії на той час не проводилися, відтак мали місце розважальні бали. Надія Дурова описує це так:

«Дубно... Великі зали суворовського будинку були наповнені блискучим сяйвом. Сотня ламп розливала яскраве світло по всіх кімнатах. Музика гриміла. Помітивши, що я не танцюю і навіть не входжу туди, де дами, Суворов запитав у мене причину цієї дивності. Станкович, його ад’ютант, поспішив відповісти за мене: «Він, ваше сіятельство, боїться жінок, соромиться їх і не знає, як з ними поводитися!» «Справді? – поцікавився Суворов, – якщо так, то це непробачно...» Опісля він взяв мене за руку і привів до молодої і прекрасної княгині Любомирської. Представив оригінально: «Судячи з його рум’янцю, ви, мадам, легко можете здогадатися, що він ще зовсім юний орел». Станкович тоді, справді, не помилився, сказавши, що я боюся жінок. Бо варто котрійсь із них подивитися на мене пильно, щоб змусити мене почервоніти і зніяковіти: мені здається, що той погляд пронизує мене, що компаньйонка з одного мого вигляду вгадує мою таємницю, і я з великим острахом поспішаю сховатися від жіночих очей!».

Зокрема, Мізоч запам’ятався Дуровій великим манежом і прекрасним садом (парком). Це дві речі, які відрізняли містечко від інших місць, в яких вона була і які їй дуже сподобалися. Щодо спільного, то це – покриті соломою розвалені хатини.

Оскільки коней об’їжджали в чистому полі, манежом не користувались. Тому основна увага була прикута до парку. Ним вона була дуже задоволена і раділа, як дитя. Весь вільний час проводила там. Дурова відмічає велике розмаїття різних рослин. Особливо їй сподобалися квіти (вона їх називає трояндами), що росли високо на деревах. Такого ще їй не приходилось бачити. Надія квіти дуже полюбила, але зірвати їх було дуже тяжко – деревця були в три і більше аршина. Тому в неї не було іншого виходу, як діставати їх кінцем шаблі. Згадує Дурова випадок, коли за цим заняттям її застав садівник. Дурова розгубилась і спитала чи можна зірвати квітку. Садівник засміявся і сказав, що якщо уже зірвали, то можна, аби тільки дерева не пошкодили.

На той час Мізоч був єврейським містечком. Тому не дивно, що багато євреїв можна було побачити на вулицях міста. Але одному з них, зустріч з Дуровою коштувала дуже дорого (мало що не життя). Цю подію вона описує так:

В Мізочі весь час проходили військові тренування. Одного разу це були тренування біля кар’єру. Проводились вони в полудень, коли була нестерпна спека і піднімалася пилюка. Під час маневру «атака» ескадрон понісся по широкій дорозі, на якій пилу було в пів аршина. Через пил вона не бачила не те, що, куди їде, а навіть коня, на якому сиділа. І тут рознісся дикий крик. Зупинивши коня, біля його ніг Дурова побачила, як вона пише, «поверженного жида», який кричав на весь голос: «рятуйте». Дурова згадує, що переляканий єврей мав страшний вигляд. Бліде лице, перелякані великі очі, розкуйовджене волосся, широко розкритий рот робили його схожим на чудовище. Від такого навіть кінь встав на диби. Єврей відповз від нього і втік в містечко.

Померла Надія Андріївна Дурова 2 квітня 1866 року в Єлабузі В’ятської губернії, похована на Троїцькому кладовищі. При похованні їй були віддані військові почесті.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.