Одним із важливих показників розвитку міжвоєнного Луцька був рівень санітарних норм, встановлення належних побутових умов для мешканців міста. Зміна адміністративного статусу Луцька після приєднання Західної Волині до Другої Речі Посполитої із повітового у воєводський центр стимулювала швидке зростання населення. Це активувало процес організації необхідних санітарних умов для проживання в місті.

У часі міжвоєння міська санітарія перебувала у віданні Державної служби охорони здоров’я при Міністерстві внутрішніх справ та санітарної комісії Волинського воєводського управління. На рівні міської влади питаннями санітарії опікувався санітарний відділ Луцького маґістрату на чолі з міським лікарем. Йому допомагало троє санітарів.

До сфери діяльності луцьких медиків належали контроль над міською амбулаторією, санітарний контроль над школами та дошкільними закладами, запровадження протиепідемічних заходів, опіка над виконанням санітарних правил у громадських приміщеннях, проведення лекцій щодо популяризації правил гігієни, ветеринарний нагляд за міською бійнею тощо. Загалом на санітарні справи Луцький маґістрат витрачав близько 11 % бюджетних коштів на рік.

Свійські тварини посеред вулиць, нечистоти і сміття біля криниць

Від 1 квітня 1924 року місто було поділене на 14 санітарних комісаріатів, на чолі яких стояв один із працівників маґістрату.  Санітарний комісар мав наглядати за порядком і чистотою в місті, допомагати мешканцям у розв’язанні їх проблем у сфері санітарії. Він періодично звітував перед відповідними органами громадської опіки, організовував акції для будівництва нових криниць, брукування вулиць, освітлення та дезінфекції. На території кожного санітарного комісаріату відбувалися засідання ради здоров’я та зібрання мешканців того чи іншого санітарного округу.

Тротуари і бруківка поліпшували не тільки естетичний, а й санітарний стан міста

Бордюри старих луцьких фабрикантів і досі служать на вулицях

Такі збори відбулись 22 травня 1924 року в 4-му окрузі з ініціативи комісара Віктора Міхоти. Як наслідок, мешканці вирішили просити міську владу про брукування території навколо міської криниці на розі вулиць Тринітарської та Дольної. А ще – освітлити її та заборонити митися та прати білизну поруч з нею. Витрати на ці впорядкування населення готове було розділити з міською владою.

Обурення мешканців викликало те, що по вулиці вільно ходили свійські тварини. Поруч з криницею знаходилося місце для зливу нечистот та сміття. І навіть розташування поблизу приміщення Окружного суду та Торгової площі ніяким чином на такий ганебний стан речей не впливало. Відтак було надіслано звернення до маґістрату із пропозиціями стосовно покращення санітарного стану округу.

Санітарні комісари та інспектори здійснювали перевірки приватних будинків та різних підприємств. Перевірені об’єкти мали відповідати тогочасним санітарним нормам. Основними законодавчими актами регулювання належного благоустрою міста були «Санітарний закон» від 19 липня 1919 року, закони «Про запобігання та боротьбу з інфекційними хворобами» від 25 липня 1919 року та 21 лютого 1935 року. Існувала низка розпоряджень стосовно утримання й облаштування готелів, кімнат відпочинку, пансіонатів, перукарень, громадських та деяких приватних ділянок у Луцьку.

Вивіз сміття та відходів здійснювали вночі

Міські санітарні приписи передбачали, що кожен власник або упорядник нерухомості повинен утримувати в належному стані половину ширини вулиці, що прилягає до будинку, тротуари та систему відведення дощової води. Чистими мали бути також подвір’я, підвали, горища, коридори, туалети, смітники, зливи нечистот та інші місця, що їх спільно використовували мешканці. Такі місця щодня від 7 до 16-ї години потрібно було замітати й скроплювати водою. Сніг, лід та сміття звозили в місця, встановлені міським управлінням.

У громадських місцях висіли подібні оголошення

Вивіз сміття та відходів здійснювали вночі з 24-ї до 5-ї години. Власники міських об’єктів відповідали і за догляд за рослинністю на їх території. Згідно із санітарно-побутовими правилами, смітник мав бути щільний, рухомий та розміщений в доступному місці, віддаленому від житлової зони.

У будинках без каналізації передбачалася наявність спеціального щільно закритого зливу для нечистот, розміщеного не менш як за 10 метрів від колодязя та за 2 метри від сусіднього будинку. Їх заборонялося будувати біля вулиці чи громадських місць. Для облаштування чи перебудови прибудинкових санітарно-очисних споруд потрібен був дозвіл міського управління. Щодо утримання домашніх тварин, то існувала вимога тримання їх у приміщеннях, окремих від житлових.

Ці правила були обов’язковими для мешканців та власників будинків. Особи, які не дотримувалися цих вимог, за рішенням суду могли підлягати арешту до 3-х місяців чи штрафу в розмірі до 3 тисячі злотих. Безпосередньо міське управління за порушення чинних приписів могло притягувати власників майна до 100 злотих штрафу чи до 5 діб арешту.

У місті існувало також спеціалізоване підприємство, яке займалося прибиранням та очищенням міста. В його штаті працювало 50 працівників. Надавані ним послуги були платними.

Хімічно-бактеріологічна лабораторія, яка розташовувалася в замку Любарта

При санітарному відділі маґістрату діяла санітарна комісія, що проводила огляд громадських та приватних приміщень, різних підприємств та стежила за якістю товарів споживання. Контроль за якістю м’яса здійснювався ветеринаром безпосередньо на бійні. Пункти контролю придатності до вжитку м’ясних продуктів діяли і в торгових приміщеннях. Відібрані проби відсилали до міської бактеріологічної лабораторії

«Стан воєводського центру є санітарно небезпечним...»

Загальний санітарний стан міста вимагав поліпшення. В одному зі своїх звітів міський санітарний інспектор зазначив, що в Луцьку є значна кількість незабрукованих вулиць, відсутній водопровід та каналізація, недостатньо стаціонарних місць для лікування туберкульозних хворих, бракує приміщень для шкіл. У звіті за 1935 рік називалося 50 власників об’єктів нерухомості, промислових та торгових закладів, що утримувалися в належному стані. Серед них приватні особи: Я. Мец, Ю. Шпачек, Є. Трипенбах, перукарня «Об’єднання», німецька акційна спілка «Атлас», український «Маслосоюз», пекарня М. Блака, фабрика газованих вод А. Злоцького, готель «Савой».

Як уже зазначалося, роботу міських санітарних служб контролювали повітові та воєводські санітарні комісії. Проведення перевірок у Ковелі засвідчило, що стан воєводського центру, тобто Луцька, є більш санітарно небезпечним. У вересні 1927 року воєводський санітарний інспектор зазначав, що «готелі в Луцьку утримуються непогано, натомість вулиці та зовнішній вигляд міста бажають кращого. Маґістрат та власники будівель ігнорують санітарні приписи, як наслідок – подвір’я недоглянуті, а смітники переповнені».

Центральна вулиця Луцька на фото Генрика Поддембського, 1925

У березні 1929 року в приміщенні Волинського воєводського управління відбулася конференція щодо санітарного стану міста. З метою посилення контролю над дотриманням його вимог було ухвалено рішення про запровадження санітарно-побутових книг для всіх об’єктів нерухомості.

Про рівень тогочасних соціально-побутових зручностей міщан яскраво свідчать роздуми на сторінках газети «Ziemia Wołyńska» лучанина О. Конрада, який у 1930 року писав: «Скоро настане час, коли у воєводському місті Луцьку, столиці Любарта, будемо мати водогін, і що найважливіше – каналізацію. Будемо ходити по гарній бруківці та не відчуватимемо густих калюж передмістя. Будемо нарешті купатися в лазнях, а не розбризкуватимемо бруд, як до цього часу, в баліях, у дорогих, необлаштованих помешканнях. Зможемо бачити при електричному світлі так, наче в ясний день…».

Попри помітні загальні зрушення в системі міського благоустрою упродовж 1930-х років проблема належного стану залишалася й надалі актуальною. Згідно зі звітом повітового санітарного лікаря В. Шлазкевича про санітарний стан Луцька, після проведення санітарного впорядкування від 16 січня до 18 квітня 1939 року встановлено, що багато будинків і надалі потребували оновлення осипаної штукатурки; частина приватних ділянок були неогороджені, а частина поставлених у минулому році парканів – непофарбовані.

Особливо неохайними були будинки у єврейських кварталах. Приклад з давнього району Жидівщина

Жахливими були тротуари на вулицях Сенкевича, Міцкевича та Люблінської унії. Вигляд міста псувала значна кількість застарілих та пошматованих афіш. На вулиці Костюшка росло кілька дерев, які потрібно було спиляти, а в  міському парку, по вулиці Нарутовича, бракувало сміттєвих баків. Навколо римо-католицького цвинтаря по вулиці 24-го піхотного полку зауважували про значне нагромадження сміття. У місті були невпорядковані та невирівняні узбіччя, зокрема – неподалік від Урядової колонії.

За невчасне щеплення від хвороб карали штрафами й арештами

Незадовільний санітарний стан Луцька породжував спалахи епідемій різних хвороб. Протягом 1920-х років у Луцьку були випадки епідемії скарлатини, що призводило до закриття шкіл міста. Для боротьби із санітарною кризою в Луцьку маґістрат передбачив у міському бюджеті на 1920 рік один мільйон марок на діяльність санітарного відділу при маґістраті та 600 тисяч – на очищення міста та облаштування нових криниць. У вересні 1922 року в Луцьку було зафіксовано епідемію дизентерії та плямистого тифу. На передмісті Красне в 1936 році спалахнула гостра епідемія черевного тифу. Хворих переводили до інфекційної лікарні міста.

Будинок лікаря Пом'яновського на вулиці Драгоманова, де в 1918 році відкрили нову лікарню

З метою профілактики лучанам робили щеплення проти віспи. В окремих випадках – від черевного тифу та інших хвороб. Масові щеплення проти дифтерії та дизентерії в школах не проводилися. У лікарнях міста та амбулаторії здійснювалося безплатне щеплення проти хвороб, передбачених законом «Про примусове щеплення» від 19 липня 1919 року. Процедурі підлягали немовлята  до 1 року, діти 6 років та особи, що досі не отримували жодного щеплення. Лучани, які не зробили укол без поважної на те причини, підлягали штрафу в сумі 200 злотих чи арешту до 14 днів.

Нова міська криниця коштувала 10 тисяч злотих

Досить поширеними були випадки спалаху епідемій інфекційних захворювань, спричинених відсутністю придатної до вживання питної води. Запобігти цьому мало будівництво коштом міського самоврядування мережі громадських криниць. Основним джерелом питної води були приватні криниці, більшість із яких потребувала ремонту. У 1922 році міські мешканці за право користування водою сплачували власникам щомісячно 1 тисячу марок. Деякі лучани користувалися річковою водою, а допомагали їм у цьому водовози. Неналежний стан водопостачання загрожував поширенню тифу, скарлатини та холери.

По місту було 14 артезіанських свердловин з електричним насосом кожен і два великі збірники води. Один був вкінці вулиці Домініканської (Драгоманова), інший – на Красному. Міські студні були безкоштовними у користуванні, а зі збірників відпускали воду по 2 гроші за відро.

Міська криниця біля урядового містечка на нинішній вулиці Шопена. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука

До 1928 року в Луцьку збудували  шість нових криниць. Через вісім років тут налічували 101 криницю громадського і приватного користування. Далеко не всі вони знаходилися у відповідному санітарному стані. Вартість спорудження навіть однієї криниці була досить високою і складала 10 тисяч злотих (1938). Відтак кількість приватних криниць була питомо більшою.

Важливим етапом у забезпеченні міста водою стало будівництво водогону в середині тридцятих. Паралельно із системою водопроводу створювали і міську каналізацію. Загальний проект опрацював професор Варшавської політехніки Ігнацій Радзішевський.

Прокладання водогону на теперіщній вулиці Бойка у тридцятих. Копія з архіву підприємства Луцькводоканал

У місті діяли громадські лазні, проте їх кількість була недостатньою. У літній період їх відкривали просто на річці Стир. Недостатнім був і рівень забезпечення іншими об’єктами санітарії та гігієни. На сторінках газети «Wołyń» за 1936 рік зазначалося, що Луцьк є чи не єдиним воєводським містом, де немає громадських вбиралень.

P.S. Краще би сталося так, щоб санітарний стан був основною проблемою міста середини ХХ століття. Але історія мала свої плани. Почалася війна і зовсім інші проблеми.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.